Але пан Роман у гніві втратив почуття реальності.
— А власне сумління? — мало не загорлав. — Що ви, шановний, думаєте про це?
— Ви мали можливість пересвідчитися, що я завжди обдумую свої вчинки.
— Але якого біса я мушу дізнаватися про безглузду дискусію з Вороновим від когось?
— Я не вбачаю в ній нічого безглуздого. Нормальна розмова.
— Але ж ви з Мартинцем загнали Воронова в глухий кут!
— Наша розмова була цілком приватною.
— Ви — працівник радіо «Свобода», і приватних розмов у вас не може бути.
Тепер Кочмар почав заганяти Рутковського в кут, Максим відчув це й відступив, однак відступив з гідністю.
— Є моменти, — спробував пояснити, — коли мають торжествувати об’єктивні істини. У нас була творча дискусія…
Кочмар вискочив з-за столу, різко відчинив двері.
— Покличте Мартинця, Кетхен, — наказав.
— Ставка віч-на-віч? — усміхнувся Рутковський.
— Називайте це, як хочете, але я не дозволю розводити у себе в редакції демократію!
— І все ж ми репрезентуємо вільний світ… — почав обережно Максим.
— Демагогія!.. Ми боремося з комунізмом, і кожний вияв симпатії до ворожої нам соціалістичної системи я розцінюю як зрадництво.
Тепер Максим відчув під собою твердий грунт.
Останні настанови керівництва станції орієнтували не на печерну ненависть до всього радянського, рекомендувалося бути гнучкішими, дещо навіть хвалити, підтримувати, але обов’язково наголошувати, що тут, на Заході, все краще.
Рутковський хотів нагадати про це Кочмареві, але двері розчинилися, й до кабінету зазирнув Мартинець.
— Викликали? — запитав.
ebooksa