Рутковський вирішив, що настав час втрутитись і йому.
— То як буде з нашою передачею? — запитав. — Може, у вас є нове оповідання чи уривок з роману?
Воронов усміхнувся сумно.
— Я вже казав: не пишеться…
— І я собі не уявляю, як можна братися за перо, — погодився Максим. — Чесно кажучи, пробував, і щось навіть написав. Почитав і відклав: не подобається.
— Але ж ви молодий і маєте думати про майбутнє. Це в мене все в минулому й важко увійти в новий ритм. А вам потрібно, не вікувати ж на радіо.
— Так, звичайно, але письменник, мабуть, повинен мати не тільки письмовий стіл. Навіть найбільший в світі, — посміхнувся Максим, згадавши свою мрію. — Примушувати себе?
— Ну, кожна робота, хочете цього ви чи ні, завжди якийсь примус.
— Звичайно, і все ж, коли порожньо на серці…
— Любий мій, — присунувся разом із стільцем до Максима Воронов, — дивіться на мене й вчіться — я старий шкарбан і дурень, трохи випив і тому відверто кажу вам це, — так от, я дурень, а чого приїхали сюди ви?
Очі у Воронова блищали, він справді був відвертий, і Рутковський зрозумів, чому в цієї людини виникло бажання зустрітися з ним: захотілося виговоритися, вилити душу, потерзати себе, зрештою, виправдати й свою духовну порожнечу, й творчий занепад; завжди можна знайти щось, аби реабілітуватися, звинуватити у своїх невдачах когось, незалежні від тебе обставини, якусь вищу силу, котра не дає тобі випростатися й заявити про себе на весь голос.
А якщо придивитися, то причина в тобі самому, в безвіллі, чи в звичайних лінощах, або, як трапилося з Вороновим, у духовній зраді самого себе, бо як іще інакше можна назвати його вчинок?
Рутковський не відповів Воронову. Та й що він міг відповісти: він-то знав, чого приїхав сюди, а якось виправдовуватися, аргументувати свої вчинки не бажав, усе одно будь-які слова його прозвучали б зараз фальшиво, а фальшивити не хотілося — він мав право хоча б на це.
Та й Воронов, як виявилося, не вимагав од нього відповіді. Сидів, спершись руками на спинку стільця, і говорив швидко, наче боявся, що його переб’ють, не дадуть вилити все, що лежало на душі:
— Мені вже не повернутися назад, і я шкодую, що вчинив так, картаю себе, і не тому, що відчуваю матеріальну скруту, мені просто важко, й ностальгія мучить мене. Я став творчим імпотентом, перестав відчувати слово, а що може бути страшнішим для письменника? Якщо кожного дня стикаєшся з чужими людьми, якщо бачиш чужі фізіономії, коли нема з ким серйозно погомоніти, пожартувати, посидіти мовчки, яке ж це життя?
Мартинець налив у склянку трохи віскі, подав Воронову, і той жадібно ковтнув. Облизав зашерхлі губи, похитав головою і сумно промовив:
— Бачите, єдина втіха в спиртному…
Мартинець не витримав, щоб не підколоти:
— Говорили ви, Олександре Миколайовичу, гарно й красиво, та що це за манера слов’янська: топтатися по собі й відчувати від цього втіху? А після цього спокійно випити чаю з тістечками. До того ж обов’язково із свіжими тістечками.
Воронов спохмурнів: сподівався, що його зрозуміють зовсім не так, пожаліють і виправдають.
ebooksa