Він стояв посеред темнуватого номера з порожньою склянкою в руці, в розстебнутій домашній куртці, із зсунутою набік краваткою — чорнявий, з різкими, видовженими рисами обличчя, лише зовні він нагадував Рутковському колишнього Воронова — тоді він був метром, а тепер шукав у них співчуття. Звичайно, ніхто б не посмів у ті роки розмовляти з ним так, як Мартинець, тоді у Воронова знайшлися б слова й тон, щоб одразу осмикнути, поставити нахабу на місце.
І ще Рутковський подумав, що не тільки на обличчі Воронова додалося зморщок, певно, він сам якось душевно зморщився і всох.
Воронов підсів до Максима. Після віскі очі у нього заблищали й сам він підбадьорився. Запитав, дивлячись із приязню, як на близьку й приємну людину:
— Чув я про ваш крок, Максиме, в Парижі чув, от і вирішив при нагоді побачитись…
Воронов явно чогось не договорював чи соромився запитати, Максим інтуїтивно догадувався, чого саме хоче він від нього, та не міг грати у піддавки, чекав, коли Воронов запитає відкрито.
— А ви, кажуть, працюєте в журналі? — Максим підсунувся до Воронова. — Цікаво?
Воронов якось дивно пересмикнув плечима. Видно, згадка про журнал і його роботу в ньому була не дуже приємною, Максим знав, що Воронову доводиться робити багато чорнової роботи, це принижувало його гідність, але найголовніше полягало в тому, що мало не одразу він почав конфліктувати з видавцями — мав усталені літературні смаки, з якими вони не хотіли рахуватися.
— Журнальна робота завжди важка, — поскаржився Воронов, — та що поробиш: треба заробляти на хліб насущний.
— До речі, щодо хліба насущного… — Рутковський вирішив, не відкладаючи, виконати замовлення Кочмара. — Мій шеф просив вас виступити по радіо.
— Так, так… — Воронов постукав уже зовсім старечими, з висохлою шкірою пальцями по бильцю крісла. — Мабуть, доведеться погодитися, бо на журнальні заробітки не порозкошуєш.
— Здається, ви знайомі з паном Кочмарем?
Рутковський побачив, як Воронова пересмикнуло. Але він одразу взяв себе в руки й відповів спокійно:
— Знайомий, і передайте, що радий буду побачитися.
— Пишете щось ново? — поцікавився Мартинець. Він поставив запитання просто в лоб, мабуть, цього не слід було робити, Рутковський відчував це, бо, зрештою, за цим стояло все й цим визначалося все: смисл позиції Воронова — адже в перших інтерв’ю після виїзду за кордон він мотивував свій вчинок браком там, у Радянському Союзі, сприятливих умов для творчості.
— У моєму віці працюється вже не так… — ухилився від прямої відповіді Воронов.
— А я читав у… — Мартинець назвав паризький журнал, — що у вашому романі досліджується філософія зрадництва. Це повий твір чи чергова редакція старого?
І знову Мартинець влучив у болюче місце. Воронов, не відповідаючи, налив собі віскі, випив одним ковтком, трохи посидів, схиливши голову, і відповів дещо не до ладу:
— Я не збирався спеціально аналізувати філософію зради, хоча на деяких аспектах цього питання робиться акцент. — Видно, він збагнув, що відповідь прозвучала як банальний вислів не менш банального рецензента, бо посміхнувся гірко й додав зовсім іншим тоном: — Людина в літературі потребує всебічного дослідження… Краще розкажіть про себе, Максиме, — раптом попросив. — Я вже старий, і мені не пишеться, а вам?
Рутковський уважно подивився на Воронова. Не може він не знати, як і що мусить відповісти на це запитання письменник, який хоч трохи поважає себе.
— Я працюю на радіо, — відповів ухильно, — й воно забирає надто багато часу та енергії.
ebooksa