— Новий ритм життя, — пробуркотів ніби про себе Воронов, — нові враження… А писати можна, коли нема іншого виходу, коли ці враження заполонили тебе й вихлюпуються образами.
— Чому ж? — заперечив Мартинець не без єхидства. — Можна ще писати, коли платять пристойні гонорари. На задані теми. Спробуйте видати тут позитивний роман про радянську дійсність! А дзуськи… Критикуйте скільки хочете, а навпаки — ніколи.
— Маєш рацію, — підтримав Рутковський.
— А скільки радянських письменників понаписували позитивного про Захід! — торжествував Мартинець.
— Мабуть, частка істини у ваших словах є, — не дуже охоче погодився Воронов.
— Так, є! — не без апломбу заявив Мартинець. — І, якщо бути відвертими, чого ми втекли сюди? По гонорари! Кожен не міг не знати, скільки приблизно й за що тут платять.
Воронов скривився.
— У вас усе навиворіт, — роздратовано кинув він.
— І кожен одержує в міру своєї зрадливості. — Мартинця вже ніхто не міг зупинити. — Від Солженіцина, який нагріб біс його зна скільки грошей, до…
— Воронова, так ви хотіли сказати?
— Не заперечую.
— Але ж я тут нічого не заробив.
— По Савці й свитка…
Воронов спалахнув:
— Я не дозволю!..
— Але ж тут свобода слова, — єхидно заперечив Мартинець, — і ви приїхали саме заради неї.
— Дехто ототожнює свободу слова із свободою образи, — скривив губи Воронов.
— А я вважав вас, Олександре Миколайовичу, терпимішим. І, якщо відверто, духовно вищим.
— Шкода, що помилилися.
— Так, шкода, — зовсім серйозно ствердив Мартинець.
ebooksa