— Ви надто раціоналістично мислите, юначе, — ображено процідив він.
— Звичайно, як я можу інакше? Та й ви зараз домовляєтесь про гонорар на нашій станції.
— Таке життя, — зітхнув Воронов.
— От я й кажу: всі ми полюбляємо красиві слова, а коли доходить до діла…
— Отже, — перебив його Рутковський, — що мені передати Кочмареві?
Воронов підвівся, трохи походив по кімнаті, удаючи, що роздумує. Нарешті відповів:
— Я дам вам оповідання, невеличке оповідання, недавно написане. І нехай хтось із ваших кореспондентів запише розмову зі мною. Передайте панові Кочмареві, що я роблю це з величезним задоволенням.
Ці його слова так не в’язалися з попередніми патетичними тирадами, що навіть Мартинець розгубився.
— Ого, — вигукнув він, — а ви знаєте, що робите!
— Так, знаю, — несподівано швидко погодився Воронов. — Було б нерозумно не скористатися з послуг вашої фірми. Тим більше, що вона непогано платить і має тенденції до зміцнення та розширення.
— Незважаючи на численні протести громадськості, — промимрив Мартинець.
— Поки існують різні розвідки, — махнув рукою Воронов, — і яструби в американському сенаті, вам ніщо не загрожує. Це правда, що радіостанції модернізуються й розширюватимуться?
— Ходять чутки, — ухильно відповів Рутковський.
— Чого ж так делікатно: чутки… — засміявся Мартинець. — Факти свідчать про інше: ми одержали гроші на нові потужні передавачі.
«Ці дві радіостанції ведуть передачі шістнадцятьма мовами на Радянський Союз і шістьма мовами — на Польщу, Болгарію, Угорщину, Румунію й Чехословаччину — з початку п’ятдесятих років… За вказівкою президента Картера від 22 березня минулого року дві радіостанції купують одинадцять нових передавачів, головним чипом для того, щоб парирувати глушіння. Кошти на чотири з цих передавачів були виділені в минулорічному бюджеті, й зараз вони будуються поблизу Мюнхена. Фінансування інших семи передавачів відкладено до нового року…»
— От бачите… — схвалив Воронов.
— Приємно? — запитав Мартинець.
— Письменник існує для того, щоб його читали, — відповів Воронов. — Чи передавали по радіо. Нам потрібна аудиторія, чи не так, пане Рутковський?
Максим підвівся. Воронов сп’янів, почав повторюватися й верзти нісенітницю, а нема нічого гіршого за п’яне базікання людини, особливо, коли вона вважає себе інтелектуалом, претендує на оригінальність думки й вимагає, щоб слухали тільки її.
Зрештою, все кінчається елементарним і банальним: «Ти мене поважаєш?» — може, висловленим не саме цими словами, та річ не в словах, головне — зміст однаковий.
ebooksa