Пурпурові вітрила

Тим часом компанія на шлюпці попливла геть, обсипаючи нас химерними жартівливими прокльонами і радячи поспішити на берег.

— Он воно яке діло! — сказав Проктор, почесавши лоба. Дезі вже не було з нами.

— Звичайно. Пішла одягатися, — зауважив Больт. — А ви, Тоббогане?

— Я теж поїду, — поволі сказав Тоббоган, розмірковуючи про щось. — Треба їхати. Мабуть, весело, а вже їй буде геть добре.

— Рушайте, — вирішив Проктор, — а я з хлопцями теж посиджу в барі. Сподіваюся, ви з нами? Пам’ятайте про нічліг. Ви можете ночувати на «Нирку», якщо хочете.

— Якщо знадобиться, — відповів я, не знаючи ще, що може бути, — я скористаюся вашою добротою. Речі я залишу поки у вас.

— Розташовуйтеся як удома, — сказав Проктор. — Місця вистачить.

Після того всі весело і з нетерпінням розійшлися одягатись. Я розумів, що вся ця несподіванка, після багатьох днів загубленого шляху в океані, урочистий настрій нічного свята вимагали виходу, а тому не здивувався одноголосності цієї поїздки. Я бачив карнавал у Римі та Ніцці, але карнавал поблизу тропіків, віч-на-віч з океаном цікавив і мене. Головне ж, я знав і був цілком переконаний, що зустріну Біче Сеніель, дівчину, пам’ять про яку лежала в мені всі ці дні світлим і неясним порухом думок.

Збиратися мені довелося серед матросів, а тому ми заважали один одному. В тісному кубрику, поміж розкритих скринь, заледве було де повернутися. Больт позичив у Перлина, Чеккер — у Сміта. Вони рахували гроші й гарячково голилися, пінячи обличчя шматком мила. Хто зав’язував черевики, хто рахував гроші. Больт привітав мене з прибуттям, і я, відізвавши його, дав йому п’ять золотих на всіх. Він стиснув мою руку, підморгнув, обіцяв здивувати товаришів гучним замовленням у готелі і лише після того відкрити, у чому секрет.

Отримуючи побажання веселої ночі, я вийшов на палубу, де стояла Дезі в новій серпанковій сукні і мереживній золотисто-сірій хустці, під руку з Тоббоганом, на якому мішкувато сидів синій костюм з малиновою краваткою; проте його правильному, засмаглому обличчю дуже пасував розстебнутий комірець просмоленої парусинової блузи. Кашкет із паском і золотим якорем цілковито суперечили краватці, але він так щасливо посміхався, що мені не слід було нічого помічати. Вистукуючи каблуками, виповз з каюти і Проктор; старий залишився вірним своїй витертій чесучевій куртці і блакитній хустці навколо шиї; тільки його білий кашкет з чорним прямим козирком дихав свіжістю материнської турботи Дезі.

Дезі хвилювалася, що я помітив з її утрудненого зітхання, з яким вона поправила рукав, і нетвердої усмішки. Очі її блищали. Вона була не зовсім впевнена, що все добре на ній. Я сказав:

— Ваша сукня напрочуд гарна.

Вона засміялась і кокетливо перекинула хустку ближче до тонких брів.

— Справді, ви так думаєте? — запитала вона. — А знаєте, я пошила її сама.

— Вона все шиє сама, — зауважив Тоббоган.

— Якщо, як хвалиться, буде йому дружиною, то… — Проктор договорив дивно: — Таку дружину ніхто не вигадає, вона народилася сама.

— Ходімо, ходімо! — закричала Дезі, щасливо озираючись на гурт матросів, які щойно підійшли. — Ви чого довго бабралися?

— Даруйте, Дезі, — сказав Больт. — Бризкалися парфумами і запасалися сувенірами для тутешніх панночок.

— Все брешеш, — сказала вона. — Я знаю, що ти одружений. А ви, що ви робитимете в місті?

— Я ходитиму в натовпі, дивитимусь; зайду повечеряти і — або знайду притулок, або повернуся переночувати на «Нирок».