Пурпурові вітрила

Я озирнувся і побачив великий стіл, витягнений, мабуть, з ресторану: він був розташований просто напроти нас, через бруківку. На скатертині, що сповзла на бруківку, були квіти, тарілки, пляшки та келихи, а також жіночі напівмаски, — треба думати, трофеї деяких бесід. Гітари, банти, серпантин і маскарадні шпаги стикалися на цьому столі з ліктями десяти-дванадцяти чоловік, які сиділи навколо нього. Я підійшов до столу з новими своїми знайомими, але оскільки стільців бракувало, Бавс зловив якогось меткого хлопця, дав йому стусана, срібну монету, і нагороджений притягнув з ресторану три стільці, після чого, зітхнувши, шморгнув носом і зник.

— Ми привели новонаверненого, — сказав Трайт, власник вогняного плаща.

— Ось він. Його ім’я Гарвей, він стояв біля пам’ятника, як на побаченні, не відриваючись і споглядаючи.

— Я щойно приїхав, — сказав я, сідаючи, — і справді захоплений тим, що бачу, чого не розумію і що діє на мене найнезвичайнішим чином. Окрім того, я викликав неясну підозру.

Пролунали вигуки, зміст яких був і дружелюбний, і безглуздий. А проте, виділилася людина в масці: з тих балакунів, які наполегливо розштовхують рівним голосом усі інші, гарячіші голоси людей, обличчя яких завдяки цій рисі розмовної наполегливості видно навіть під маскою.

Я слухав його якнайуважніше.

— Чи знаєте ви, — сказав він, — про Вільямса Гобса та його дивну долю?

Сто років тому тут був порожній як місяць берег, і Вільямс Гобс, якщо вірити переказу, якому вірить той, хто хоче вірити, плив на кораблі «Та, що біжить по хвилях» з Європи в Бомбей. Які в нього були справи з Бомбеєм, є вказівки в міському архіві…

— Почнемо з підозр, — перебив Бавс. — Є партія, або, якщо хочете, просто рішуча компанія, котра вирішила, що питання честі для них…

— Немає у них честі, — сказав п’яний як хлющ чоловік у зеленому доміно, — я знаю цю змію, Парана; дух з нього геть і годі!

— От ми і думали, — вхопився Бавс за мізерну паузу в розмові, — що ви їхній прихильник, оскільки пройшов час…

— …є вказівки в міському архіві, — хутко вставив своє слово оповідач. — Отже, я розповідаю легенду про заснування міста. Перший будинок побудував Вільямс Гобс, коли його викинуло на мілину серед скель. Корабель бився в штормі, боячись невідомого берега і не маючи змоги подолати круговерть вітру. Раптом капітан уздрів прекрасну молоду дівчину, що вибігла на палубу разом із гребенем хвилі. «Зюйд-зюйд-ост і три чверті румба!» — сказала вона капітану, що зрозуміло як почувався…

— Зовсім не те, — перебив Бавс, — вірніше, розмова була такою: «З вами говорить Фрезі Ґрант, не бійтеся і робіть, що скажу…»

— «Зюйд-зюйд-ост і три чверті румба», — швидко договорив незнайомець у масці. — Але я вже сказав це. Так от, всі врятувалися за її вказівкою — викинутися на мілину, і вона, звичайно, зникла, ледь капітан повірив, що треба слухатися. З Гобсом була дружина, так налякана подією, що навідріз відмовилася плавати по морю. За місяць сигналом з берега зупинили бриг «Поліна», і врятовані попливли на ньому, але Гобс не захотів їхати, бо не міг впоратися з дружиною, — так вона злякалася під час шторму. Їм залишили припаси й одного чоловіка, який вирішив не лишати Гобса напризволяще, бо він завдячував капітанові за щось. Ім’я цієї людини — Нед Хорт, і так почалося життя перших молодих колоністів, які знайшли тут родючу землю і прекрасний клімат. Вони померли років вісімдесят тому. Поволі спливає час…

— Ні, дуже швидко, — заперечив Бавс.

— Звісно, я розповів вам саму суть, — продовжував мій співрозмовник, — і тільки провів пряму лінію, а обставини та подробиці цієї легенди ви знайдете в нашому архіві. Але — слухайте далі.

— Чи відомо вам, — сказав я, — що існує корабель під назвою «Та, що біжить по хвилях»?

— О, як же! — відказав Бавс. — Це була примха старого Сеніеля. Я його знав. Він із Гель-Г’ю, але років десять тому збанкрутував і виїхав в Сан-Ріоль. Його родичі й досі живуть тут.

— Я бачив це судно в Лісському порту, от і надумав вас розпитати.

— З ним була дивна історія, — мовив Бавс. — Із судном, не з Сеніелем. Втім, можливо, він його продав.