З цієї хвилини думка про неї не покидала вже мене, і я пішов у напрямку головного руху, який завертав від набережної через відкритий з одного боку майдан. Я був у невідомому місті, — відчуття, яке я надто люблю. Але, крім того, він постав мені в світі невідомого торжества, і, поринувши в заразливо яскраву суєту, я почав розглядати, що відбувається навколо; я брів собі поволі і нікого не розпитував, так само, як ніколи не хотів знати назви квітів, які вразили мене своєю красою і оригінальністю. Згодом я відкрив ці назви. Але хіба вони додавали фарб і пелюсток? Ні, лише на квітку наче сідав жук, якого не скинеш.
Розділ XXII
Я знав, що вранці побачу інше місто — місто, як воно є. Воно відрізнятиметься від того, яке я бачу зараз, — викладене, у темряві, листовим золотом світла, яке осяває причілки. Це були здебільшого двоповерхові кам’яниці, обнесені навісами веранд і балконів. Вони стояли тісно, сяючи розкритими вікнами та дверима. Іноді за рогом даху чорніли віяла пальм; подекуди їхній яскраво-зелений блиск, сильніший унизу, вказував невидиму за стінами ілюмінацію. Надмір паперових ліхтарів усіх барв, форм і малюнків заважав розгледіти справжні риси міста. Ліхтарі звисали впоперек вулиць, палали на поручнях балконів, серед килимів; фестонами тяглися вдалину. Іноді перспектива вулиці нагадувала балет, де вогні, квіти, коні й мальовнича тиснява людей, які вийшли з тисячі казок, у масках і без масок, змішували шум карнавалу з музикою, що грала по всьому місту.
Що більше я спостерігав за усім довкола, двічі перейшовши прибережний майдан, перш ніж остаточно обрати напрямок, то ясніше бачив, що карнавал не був штучними веселощами, ні веселощами з обов’язку або наказом — городяни були воістину одержимі розмахом, якого набула витівка, і тепер розмах цей страшенно захоплював їх, тамуючи, можливо, чимраз більшу спрагу загального строкатого оглушення.
Я рушив, нарешті, довгою вулицею в правому кутку майдану і потрапив так вдало, що інколи мав зупинятися, щоб пропустити процесію вершників — якихось середньовічних бандитів у латах або чортів у червоних трико, що сиділи на мулах, прикрашених дзвіночками і стрічками. Я вибрав цю вулицю через перевагу її сходу вглиб і вгору міста, розташованого рядами терас, оскільки тут, у кінці кожного кварталу, містилося декілька сходин з плитняку, через що автомобілі та громіздкі карнавальні екіпажі не могли рухатись, але не один я шукав такої переваги. Натовп був такий густий, що народ йшов просто бруківкою. Це був безцільний рух заради руху і видовища. Мене обганяли доміно,[25] блазні, чорти, індіанці, негри, «
Бачачи, що чим далі, то важче йти, я вирішив звернути в провулок, де було менше руху. Повернувши ще раз, я опинився на вулиці, майже порожній. Праворуч від мене, загинаючи вліво і простуючи вгору, тяглася, стримуючи урвище, похила стіна з брил дикого каменю. Над нею, по невидимих знизу дорогах, безперервно стукали колеса, миготіли ліхтарі, вогні сигар. Я не знав, де я перебуваю щодо центру міста; постоявши, подумавши і вибравши зі свого фланелевого костюма всі колючі кульки і обібравши наляпане клейке тісто, яке слід було б заборонити, я рушив угору у відносній темряві. Я поминув веранду, де, підбігши до її краю, напівосвітлена жінка перехилилася до мене, тихо покликавши: «Це ви, Сульте?» — з любов’ю і побоюванням у затремтілому голосі. Я вийшов на світло, і вона, зніяковіло засміявшись, зникла.
Піднявшись до бруківки, що перетинала цю вулицю, я знову потрапив у денний гомін і нічне світло й пішов ліворуч, наче усвідомлюючи, що маю прийти до вершини кута тих двох напрямів, за якими йшов спочатку і потім. Я був на широкій, залитій асфальтом вулиці. В її кінці, неподалік, бовваніла площа. Туди стримів натовп. Через голови, що пересувалися попереду мене з швидкістю сутички, я побачив статую, яка підносилася над рухом. Це була мармурова фігура жінки з піднесеним обличчям і простягнутими руками. Проштовхуючись до неї у натовпі, я не надто вловлював її позу і весь вигляд.
Врешті-решт, я підійшов близько, так, що побачив викарбуваний під ногами її напис і прочитав його. Він складався з таких слів: «Та, що біжить по хвилях».
Коли я прочитав ці слова, світ потемнів, і слово, одне слово могло б пояснити все. Але його не було. Ніщо не змогло б відвернути мене від цього напису. Він був у моїй душі, і разом з тим час мав справити свій таємничий вплив, щоб раптове стало доступно роботі думки. Я підняв голову і обміряв статую поглядом з голови до ніг. Скульптор робив її з любов’ю. Я бачив це з безпомилкового відчуття художньої удачі. Всі лінії тіла дівчини, що підняла одну ногу, штовхаючись іншою, були виразні й переконливі. Я бачив, що її дихання почастішало. Її обличчя було не тим, яке я знав, — не цілком тим, але вже те, що я одразу впізнав його, показувало, як наблизив тему художник і як, серед безлічі посталих перед ним облич, сказав: «Ось цьому судилося стати тим обличчям, яке єдино можна викарбувати». Він дав їй одяг непомітної форми, подібної до тієї, яка виникає в уяві, — без відчуття тканини; зробив його бганки прозорими і поворушив їх. Вони припали спереду, на вітрі. Не було неможливих мармурових хвиль, але вираз стрункої відразливої ноги, що відштовхувалася, передавалося відчуттям, вільним від тяжкості. Її мармурові очі, ці умовно видющі, але сліпі при невмінні зобразити їх, очі статуї, здавалося, дивляться крізь мармурову тінь. Її обличчя посміхалося. Тонкі руки, витягнуті з силою внутрішнього пориву, яким хочуть випередити самий біг, були прекрасні. Одна рука ледь помітно пригинала пальці долонею вгору, інша складала їх у нетерплячий, чудовий жест душевної гри.
Справді, це було так: вона з’явилась, як рука, що гріє і веселить серце. І як не відокремлено від усього, на високому п’єдесталі з мармурових морських див, стояла «Та, що біжить по хвилях» — була вона не одна. За нею виднів високо піднятий хвилею бушприт величезного корабля, що ніс над водою цю постать, — прямо, вперед, розтинаючи місто і ніч.
Настільки я володів почуттями, щоб відрізнити незалежне враження від враження, котре виникло з більшою силою лише тому, що його зумовили обставини. Ця статуя була центром — головним словом усіх інших вражень. Тепер мені здається, що я чув тоді шум натовпу, але точно не можу стверджувати. Я отямився, тому що на моє плече твердо і виразно лягла чоловіча рука. Я відступив, побачивши, що на мене уважно дивиться незнайомець у трикутному капелюсі зі срібним поясом навколо талії, затягнутої в старовинний сурдут. Червоне сиве обличчя з тріпотливою від подиву бровою миттю змінило вираз, коли я запитав, чого він хоче.
— A! — мовив чоловік, а оскільки нас штовхали герої і героїні усіх п’єс усіх часів, відійшов ближче до пам’ятника, зробивши мені знак наблизитися. З ним було ще кілька людей у різних костюмах і троє в масках, які стояли, наче теж вимагаючи або чекаючи пояснень.
Чоловік, який сказав «А», правив далі:
— Здається, нічого не сталося. Я торкнув вас тому, що ви стоїте вже з годину, не сходячи з місця і не рухаючись, і це здалося нам підозрілим. Я бачу, що помилився, тому прошу вибачення.
— Я охоче прощаю вас, — сказав я, — якщо ви такі підозрілі, що увагу приїжджого до цього чудового пам’ятника сприймаєте як загрозу, можливий намір з мого боку його вкрасти.
— Я казав вам, що ви помиляєтеся, — втрутився молодик з ледачим обличчям. — Але, — докинув він, звертаючись до мене, — справді, ми стали ламати голову, як може хто-небудь залишатися таким заглиблено-нерухомим серед тріскучої каруселі натовпу.
Всі ці люди хай і не були п’яні, але видно було, що вони провели день у різноманітних веселощах.
— Це приїжджий, — сказав третій із групи, драпіруючись у вогненно-жовтий плащ, причому руда пір’їна на його капелюсі зробила хмільний жест. У нього й обличчя було рудим; веснянкувате, біле, пухке обличчя з напівсумним виразом рудих брів, хоча безбарвні блискучі очі сміялися. — Тільки в нас у Гель-Г’ю є такий пам’ятник.
Не бажаючи проґавити нагоди зрозуміти, що відбувається, я вклонився їм і назвав себе. Негайно простягнулося до мене кілька рук з іменами і проханнями не сприймати непорозуміння як образу чи злий намір. Я почав з питання: в чому вони могли мене підозрювати?
— От що, — сказав Бавс, людина в трикутному капелюсі, — можливо, ви не проти посидіти з нами? Наш табір неподалік: ось він.
ebooksa