За мить матроси пострибали в шлюпку, що стояла на воді біля корми. Шлюпка «Тієї, що біжить по хвилях» висіла на талях, і Дезі стукнула по ній рукою, сказавши:
— Ваш барліг, у якій ви плавали. Як гадаєш, — звернулася вона до Проктора, — могло вже тут стати це судно, «Та, що біжить по хвилях»?
— Впевнений, що Ґез тут, — відповів Проктор на її запитання мені. — Завтра, я думаю, ви займетеся цією справою, і ви можете розраховувати на мене.
Я й сам чекав зустрічі з Ґезом і не раз уявляв собі, як то буде, але я знав також, що випадок має тепер інше значення, ніж просте кримінальне переслідування. Тому, дякуючи Прокторові за його співчуття і за справедливий гнів, я не збирався ні поспішати, ані виказувати свого запалу.
— Сьогодні не до справ, — мовив я, — а завтра я все обдумаю.
Нарешті ми сіли; поштовхи весел, які понесли нас геть від «Нирка» з його самотнім щогловим ліхтарем, ввели наш внутрішній нетерплячий рух у коло загального руху ночі. Серед тіней хвиль плескався, розсипаючись підводними іскрами, блиск вогнів. Вогненні звиви струмували від набережної до темряви, і музика раптом зазвучала, як у залі. Ми зустріли кілька розцяцькованих шлюпок і парових катерів, які здавалися веселими примарами, — так яскраво були вони освітлені серед сутінкової хвилі. Іноді нас гукали хором, так що годі було розібрати слова, проте я розумів, що вони лають нас за похмурість нашої поїздки. Ми поминули пароплав, перетворений на люстру, і почали наближатися до набережної. Там ішов, біг і перебігав натовп. Серед яскравого світла побачив я вісьмох коней у султанах з пір’я, що везли величезну споруду з башточок і килимів, обвитих помаранчевим цвітом. На платформі цієї споруди танцювали люди в зелених циліндрах і помаранчевих сюртуках; замість облич були комічні, повнощокі маски й жахливі окуляри. Там таки крутилися дами в коротких спідницях і блакитних напівмасках, вони махали довгими шаликами, танцювали, дуже хвацько взявшись у боки. Навколо несли смолоскипи.
— Що вони роблять? — вигукнула Дезі. — Хто це такі?
Я пояснив їй, що таке маскарадні виїзди і як їх влаштовують на півдні Європи. Тоббоган задумливо мовив:
— Ти тільки подумай, які гроші викинули на казна-що!
— Ніяке це не казна-що, Тоббогане, — жваво відгукнулася дівчина. — Це свято. Людям потрібне свято хоч зрідка. Це ж добре — свято! Та ще й яке!
Тоббоган, помовчавши, відказав:
— Так воно чи не так, я думаю, що якби мені дати одну тисячну частину цих загублених грошей, поставив би я собі будинок і славно загосподарював.
— Можливо, — неуважно сказала Дезі. — Я не буду сперечатися, тільки ми тоді, після двадцяти шести днів пустельного океану, не побачили б всієї цієї краси. А скільки ще попереду!
— Тримай до сходів! — крикнув Проктор матросові. — Забери весла!
Шлюпка підійшла до наміченого місця — кам’яних сходів, які спускалися до квадратного майданчика, — і була прив’язана до кільця, угвинченого в плиту. Всі повискакували нагору. Проктор замкнув навколо весел ланцюг, повісив замок, і ми розділились. Якраз неподалік був готель.
— Ось ми поки і прийшли, — сказав Проктор, відходячи з матросами, — а ви вирішуйте, як бути з дамою, нам з вами не по дорозі.
— До побачення, Дезі, — сказав я дівчині, зауважуючи, що вона вже танцює від нетерпіння.
— А… — почала вона і глянула на Тоббогана.
— Повеселіться добре, — сказав моряк. — Ну, Дезі, ходімо.
Вона озирнулась на мене, помахала піднесеною вгору рукою, і я майже відразу згубив їх з очей у шаленому натовпі, потім озирнувся, з хвилюванням очікування і з іменем, яке вперше, за три дні, знову зазвучало як чітко сказане поруч: «Біче Сеніель». І я побачив її незабутнє обличчя.
ebooksa