— Так, але сталася така історія, — нетерпляче перебив чоловік у масці. — Одного разу…
Раптом один чоловік, який сидів за столом, схопився і простягнув стиснений кулак у напрямку автомобіля, що об’їхав пам’ятник Тій, що біжить, і зупинився за кілька кроків від нас. Усі миттю зірвалися на ноги.
Святковий чорний автомобіль серед того строкатого і оглушливого руху, який відбувався на площі, був різкий, як жевріюче, охоплене вогнем вугілля. У ньому сиділо п’ять чоловіків, усі без маскарадних костюмів, у вечірньому чорному одязі і циліндрах, і дві дами — одна негарна, зі змарнілим жорстким обличчям, друга молода, бліда і зарозуміла. Серед чоловіків було двоє дідів. Перший, який скидався на розжирілого вишкіреного бульдога, широко розставивши лікті, курив, повертаючи у роті величезну сигару; другий сміявся, і цей другий справив на мене особливо неприємне враження. Він був широкоплечий, худий, з похмуро запалими щоками, високим чолом і зібраними під ним у їдку посмішку рисами маленького м’язистого обличчя, стисненого напругою і сарказмом.
— Ось вони! — закричав Бавс. — Ось червоні валети карнавалу! Добс, Коутс, біжіть до пам’ятника! Ці люди здатні вкусити камінь!
Навколо автомобіля і столу зібралась юрба. Всі встали. Стільці попадали; з автомобіля відповідали криками загроз і глузувань.
— Що?! Вартуєте? — сказав товстий стариган. — Дивіться, не проґавте!
— З
Другий дід закричав, висунувшись з автомобіля:
— Ми відіб’ємо вашій ляльці руки і ноги! Це станеться скоро! Згадайте мої слова, коли підбиратимете шматочки для брелоків!
Не тямлячись, Бавс заходився ритися в кишені і побіг до автомобіля. Машина затрусилася, зробила поворот, від’їхала і зникла, супроводжувана свистками та оплесками. Негайно з’явилися два полісмени в обривках серпантинових стрічок, з нетвердими жестами, вони почали вмовляти Бавса, який, кілька разів вистріливши в повітря, зупинив велосипедиста, бажаючи відібрати у нього велосипед і кинутися навздогін за ворогом. Остовпілий господар велосипеда вже почав був озиратися, куди притулити машину, щоб, звільнившись, дати вихід своєму гніву, але полісмен не допустив бійки. Я чув крізь шум, як він кричав:
— Я все розумію, але виберіть інше місце, щоб поквитатися!
Під час цього зіткнення, яке було залагоджено невідомо як, я і далі сидів біля покинутого столу. Пішли — втрутитись у пригоду або розважитися за рахунок неї — майже всі; залишилися — я, хмільне зелене доміно, лікоть якого незмінно зривався, щойно він намагався його поставити край столу, та балакучий і методичний співрозмовник. Пригода з автомобілем змінила напрям його думок.
— Акули, яких ви бачили на автомобілі, — говорив він, стежачи, чи слухаю я його уважно, — зчинили цей бешкет. Через них ми тут і сидимо. Один, худорлявий, це Кабон, у нього вісім парових млинів; з ним товстий — Тукар, фабрикант штучного льоду. Вони хотіли зірвати карнавал, але це не вдалося. Таким чином…
Його перебило повернення всієї застільної групи, що зайняла свої місця з гнівом і сміхом. Подальша розмова мала такий нервовий і непослідовний характер — причому дехто звертався до мене, пояснюючи, що відбувається, інші вставляли різні зауваження, сперечалися і перебивали, — що я не в змозі відновити хід бесіди. Я пив з ними, слухаючи то одного, то другого, поки мені не відкрилися очі на стан справ.
Зрозуміло, під відкритим небом, серед натовпу, зайнятому розважальними справами, сидіння за цим столом урізноманітнювалося всілякими інцидентами. Знайомі моїх господарів з’являлися з привітаннями, шепотіли їм на вухо або, таємниче відвівши їх для секретної бесіди, правили за неспокійний фон, на якому миготів дощ конфетті, сиплючись з гарненьких ручок. Замах невідомих масок, які намагалися розлютити нас танцями за нашою спиною, причому не припинялися різні веселі каверзи, на кшталт закривання ззаду рукою очей або вилучення стільця з-під людини, тільки-но та підводилася, разом з писком, тріском, стріляниною, тупотінням і безглуздими вигуками, серед мелодій оркестрів і яскравого світла, над яким, посміхаючись, мчала мармурова «Та, що біжить по хвилях», — все це входило в нашу розмову й визначало її.
Яким прекрасним не був речовий привід ворожнечі та ненависті, явлений самотньою статуєю, вульгарною виявилася сутність її між людьми. В основі її лежали старі рахунки і матеріальні інтереси. Ще п’ять років тому дехто з міських ділків вимагав замінити статую на яку-небудь іншу або геть звільнити майдан від пам’ятника, бо з ним пов’язувалося питання щодо розширення портових складів. Значна частина наміченої під склади ділянки належала Грасу Парану. Прізвище Парана було одним із найстаріших прізвищ міста. Парани займалися торгівлею і адміністративною діяльністю. Це були щасливі й сильні люди, з тим вигідним для них знанням життя, яке лишень само по собі, вжите на збагачення, вірно веде до цілі. Статки їхні збільшувалися за законами зростання дерева, вони не надто виділялися серед інших, поки в 1863 році Елевзій Паран, дід нинішнього Граса Парана, не вгледів серед брил урвища на своїй ділянці, закритій з одного боку горами, калюжу ртуті і не зачерпнув цієї важкої речовини.
— Варто вам поглянути на термометр, — сказав Бавс, — або на пляму дзеркального скла, щоб згадати це ім’я: Грас Паран. Йому належить третина портових ділянок і сорок будинків. Окрім капіталу, закладеного по залізницях, шести фабрик, земель і плантацій, вільний обіговий капітал Парана становить близько ста двадцяти мільйонів!
Грас Паран розлучився з дружиною, від якої у нього не було дітей, і взяв у прийми небожа, сина молодшої сестри, Ґеорга Герда. За кілька років Паран знову одружився з молодою дівчиною. Різниця у віці була така: Паранові — п’ятдесят років, його дружині — вісімнадцять і Гердові — двадцять чотири. Проти волі Парана Герд став скульптором. Він провів в Італії п’ять років, навчався по майстернях Фарнезе, Авіса, Гардуччі і, повернувшись, побачив гарненьку молоду мачуху, з якою зав’язалася у нього дружба, а дружба перейшла в кохання. Обидва мали рішучу вдачу. Спочатку поїхала в Європу вона, потім — він, і більше не повернулися.
Коли в Гель-Г’ю постало питання щодо пам’ятника заснування міста, Герд взяв участь в конкурсі, і зроблена і надіслана ним модель надзвичайно сподобалася. Вона була гарна і привертала увагу написом «Та, що біжить по хвилях», що нагадував про легенду, море, кораблі; і в самому цьому дивному напису був рух. Модель Герда (ще не знали, що це Герд) воскресила пустельні береги і мужні фігури перших поселенців. Надіслали замовлення, відкрилось ім’я Герда, статую перевезли з Флоренції в Гель-Г’ю. Паран відчайдушно опирався, дізнавшись, що пам’ять його ганьби увічнив його ж таки годованець, пустив у хід гроші, друк і шантаж, але йому не вдалося добитися, щоб цей пам’ятник замінили іншим. У Парана знайшлися могутні вороги, які підтримали рішення міста. У справу втрутилися пристрасті і самолюбство. Пам’ятник таки з’явився. Обличчя Тієї, що біжить, нічим не нагадувало дружину Парана, але своєрідне спотворення почуттів, пов’язаних невідступною думкою про її зраду, спричинилося до маніакального навіювання: Паран і далі був переконаний, що Герд в цій статуї зобразив Хімену Паран.
Певний час здавалося, що вся історія зупинилася біля точки. Однак Грас Паран, вичекавши, почав жорстоку боротьбу, поставивши собі за мету за всяку ціну прибрати пам’ятник, і досяг того, що серед величезного числа родичів, залежних від нього людей і людей підкуплених було піднято питання про аморальність пам’ятника: це дозволило Паранові прихилити на свій бік людей, несвідомість яких ниє від старих уколів, від дрібних і великих образ, від злості, котра шукає лише приводу, — людей з темними, сирими ходами душі, внутрішнє життя яких приховане і виявляється іноді у вигляді незрозумілого вчинку, в основі якого, однак, лежить світогляд, який мститься іншому світогляду — без ясної думки про те, що він робить. Прийоми та обставини цієї боротьби привели до спроб розбити вночі статую, але підкуплених задля цього людей схопила група випадкових перехожих, запідозривши, що в їхній поведінці щось негаразд. Нарешті, рішення міста святкувати своє сторіччя з карнавалом, якому також опиралися Паран і його партія, довело цю людину до відкритого сказу. Були погрози; їх чули і передавали по місту. Напередодні карнавалу, тобто позавчора, в статую вистрелили розривною кулею, але вона відбила тільки верхній кут підніжжя пам’ятника. Злочинець утік, і з цієї години кілька рішучих людей встановили охорону, сівши за той самий стіл, де сидів з ними і я. Тим часом ворожа сторона, не приховуючи вже своїх намірів, відкрито присягнулася розбити статую і перетворити загальні веселощі на перемогу похмурого задуму.
ebooksa