Пурпурові вітрила

— Мене впізнали випадково, але у дуже, дуже складний спосіб. Я вам розповім. Тут ми відкрили душу одне одному.

Вона пояснила, що я знаю її завдання в справжніх обставинах.

— Так, — сказав Ботвель, — похмурий пірат переслідує нашу Біче з кинджалом в зубах. Це вже всі знають; настільки, що іноді навіть обговорюють, коли немає іншої теми.

— Смійтеся! — вигукнула Біче. — А мені, без сміху, доведеться відбути неприємну розмову!

— Ми разом з Гарвеем увійдемо до Ґеза, — сказав Ботвель, — і будемо при розмові.

— Тоді нічого не вийде. — Біче зітхнула. — Ґез помститься нам всім крижаною ввічливістю, і я залишуся ні з чим.

— Вас не турбує… — Я не зумів закінчити питання, але дівчина чудово зрозуміла, що я хочу сказати.

— О-о! — зауважила вона, змірявши мене ясним поштовхом погляду. — Проте ніч чудес затягнулася. Нам йти, Ботвель. — Раптом пожвавившись, засміявшись так, що стала зовсім іншою, вона написала в маленькому записничку кілька слів і подала мені.

— Ви будете у нас? — сказала Біче. — Я даю вам свою адресу. Стара гарна вулиця, старий будинок, двоє старих і я. Що його нам робити? Я вас запрошую до обіду завтра.

Я подякував, після чого Біче і Ботвель встали. Я пройшов з ними до вихідних дверей зали, пробиваючись у маскарадному натовпі. Біче подала руку.

— Отже, ви все пам’ятаєте? — сказала вона, ледве усміхнувшись і дивлячись з лукавством. — Навіть те, що відбувається на набережній? (Ботвель посміхався, не розуміючи.) Правда, пам’ять — жахлива річ! Згодні?

— Але не в цьому разі.

— А в якому? Ну, Ботвелю, це все варто розповісти Герді Торнстон. Її надовго зацікавить. Не гнівайтеся, — звернулася до мене дівчина, — я маю жартувати, щоб не засумувати. Все складно! Так усе складно. Все життя! Мені дійняли до живого в тому, чого я не розумію, але дуже хочу зрозуміти. Ви мені допоможете завтра? Наприклад, ці дві сукні. Тут є питання! До побачення.

Коли вона відвернулася, йдучи з Ботвелем, її обличчя — як я бачив його профіль — стало стурбованим і здивованим. Вони пройшли, тихо розмовляючи між собою, у двері, де обидва одночасно обернулися поглянути на мене: вгадавши цей рух, я сам повернувся, щоб піти. Я зрозумів, як дорога мені ця, лише тепер знайома дівчина. Вона пішла, але досі ніби лишалася тут.

Отримавши град поштовхів, оскільки ішов цілком занурений у свої думки, я нарешті спам’ятався і вийшов із зали по сходах, до бокового виходу на вулицю. Спускаючись, я згадав, як лише годину тому спускалася по цих сходах Дезі, задумливо мнучи торочки сукні, і смиренно, від усієї душі побажав їй доброї ночі.

Розділ XXIV

Зголоднівши, я знайшов поблизу невеликий ресторан, і хоча важко було пробитися в хмільній тісняві входу, я сяк-так протиснувся всередину. Всі столи, проходи, місця у буфета були зайняті; яскраве світло, тютюновий дим, пісні серед шуму і криків абсолютно закружляли мою увагу. Знайти місце, щоб присісти, було так само легко, як протягнути канат у вушко голки. Незабаром я зневірився сісти, але була надія, що звільниться фут простору біля буфету, куди я одразу ж і кинувся, коли це сталось, і почав їсти стоячи, власноруч наливаючи собі з нашвидку відкоркованої пляшки. У цій обстанові не хотілося затримуватися. В цей час за спиною пролунав шум суперечки. Невідомий чоловік розштовхував натовп, протискуючись до буфету і відповідаючи нахабним сміхом на обурення відвідувачів. Щойно я придивився до нього, як, кинувши їсти, вибрався з натовпу, охоплений раптовим гнівом: цією людиною був Сінкрайт.

Намагаючись відштовхнути і мене, Сінкрайт побіжно оглянувся; тоді, затримавши його погляд своїм, я сказав:

— Добрий вечір! Ми ще раз зустрілися з вами!

Побачивши мене, Сінкрайт так перелякався, що позадкував на натовп. Якусь мить весь його вигляд висловлював пристрасну, болісну тугу, бажання бігти, сховатися, — хоча втекти в цій тісноті змогла б хіба лише кішка.