Пурпурові вітрила

— Пфе! Пфе! — сказав він нарешті, витираючи під козирком лоб тилом руки. — Я весь тремчу! Я такий радий, такий щасливий, що ви живі! Я не винен, клянусь! Це — Ґез. Заради бога, вислухайте, і ви про все дізнаєтеся! Яка це була божевільна ніч! Будь проклятий Ґез; я перший буду вашим свідком, бо я ніякого стосунку до цієї справи не маю!

Я не сказав йому ще нічого. Я тільки дивився, але Сінкрайт, схопивши мене за руку, говорив дедалі переляканіше, чимраз голосніше. Я відняв руку і сказав:

— Вийдемо звідси.

— Звичайно… Я завжди…

Він кинувся за мною, як собака. В його потрясіння можна було вірити то більше, що на «Тій, що біжить», як я дізнався від нього, чекали і боялися мого повернення в Дагон. Тоді ми були від Дагона на відстані всього п’ятдесяти з невеликим миль. Один Бутлер думав, що може статися найгірше.

Я повів його за ріг у провулок, де, сівши на східцях біля замкненого під’їзду, вибив з Сінкрайта всю розумову й словесну куряву щодо моєї справи. Як я правильно очікував, Сінкрайт, бачачи, що його не вдарили, скоро оговтався, але говорив так шанобливо, так улесливо й уважно вислуховував найменше моє зауваження, що ця полум’яна бадьорість дорого обійшлася йому.

Сталося таке.

З самого першу, коли я сів на корабель, Ґез заходився снувати думки, яким чином йому від мене звільнитися, утримавши гроші. Він планував усяке. Так, наприклад, думав оголосити, що «Та, що біжить по хвилях» вирушить з Дагона в Сумат. Ґез думав, що я не захочу далекої подорожі і вийду в першому порту. Однак такий план міг зробити його смішним. Його настрій, після відплиття з Лісса, став дуже поганим, дратівливим. Він постійно повторював: «З цим проклятущим Гарвеєм ускочимо ми в клопіт».

— Я відчував його ніжну любов, — сказав я, — але чи не можете ви пояснити, чому він так мене ненавидить?

— Присягаюся вам, не знаю! — вигукнув Сінкрайт. — Можливо… важко сказати. Він, бачте, забобонний.

Хоча мені нічого не вдалося з’ясувати, але я відчув, що він щось замовчує. Потім Сінкрайт перейшов до скандалу. Ґез поклявся жінкам, що я прийду за стіл, оскільки дами хотіли кров з носа бачити «таємничого», за їхніми словами, пасажира і дражнили Ґеза моїм презирством до його товариства. Та жінка, яку вдарив Ґез, закладалася, що я прийду на виклик Сінкрайта. Коли цього не сталося, Ґез розлютився на всіх. Жінки пливли в Гель-Г’ю; тепер вони покинули судно. «Та, що біжить» прийшла вчора ввечері. За словами Сінкрайта, він бачив їх вперше і не знає, хто вони. Після бійки Ґез спочатку хотів кинути мене за борт, і стало великого клопоту його утримати. Але стосовно шлюпки капітан лютував аж підскакував. Він збожеволів од люті. Задля успіху цього задуму він ладен був накласти на себе руки.

— Тут, — говорив Сінкрайт, — тобто коли ви вже сіли в човен, Бутлер схопив Ґеза за плечі і став трясти, кажучи: «Схаменіться! Ще не пізно. Поверніть його!» Ґез став ніби відходити. Він ще нічого не говорив, але вже насторожив вуха. Можливо, він і зробив би це, якби його міцніше притиснути. Але тут з’явилася дама, — ви знаєте…

Сінкрайт зупинився, не знаючи, чи дозволено йому піднімати це питання. Я кивнув. У мене був вибір: чи запитати, звідки з’явилася вона, — і тим, звісно, дати привід визнати себе брехуном — чи підтримати зручну простоту здогадок Сінкрайта. Щоб зупинитися на другому, я заявив:

— Так. І ви не могли зрозуміти?!

— Ясно, — сказав Сінкрайт, — вона була з вами, але як? Цим ми всі були вражені. Всього хвилину вона і була на палубі. Коли стало нам зле від переляку, — чого було думати про все це? Ґез знову збожеволів. Він хотів затримати її, але якось сталося так, що вона поминула його і стала біля трапа. Ми скам’яніли. Ґез наказав спустити трап. Ви від’їхали з нею. Тоді ми кинулись у вашу каюту, і Ґез божився, що вона прийшла до вас вночі в Ліссі. Інакшого пояснення годі було знайти. Але після всього, що сталося, він почав так закладати, як я ще не бачив, і твердив, що ви все підлаштували навмисне, і про це він коли-небудь дізнається. Наступного дня не було жалюгіднішого боягуза під щоглами усього світу, ніж Ґез. Він тільки й торочив що про в’язницю, каторжні роботи і двадцять разів на добу напучував усіх, що і як говорити, коли ви потягнете його до суду. Матросам він роздавав гроші, напував їх горілкою, обіцяв подвійну платню, — все, щоб вони посвідчили, що ви самі купили у нього шлюпку.

— Сінкрайте, — сказав я після мовчання, у якому в мене намітився непоганий план, корисний для Біче, — ви міцно вхопилися за двері, коли я їх відкрив…

— Клянуся!.. — почав Сінкрайт і замовк на першому моєму русі.

Я правив далі:

— Це було, а тому даремно звиватися. Наслідки не вимагають коментарів. Я не згадаю про вас на суді за однієї умови.

— Говоріть-но, заради бога; я зроблю все!