— Я вас знаю, але я не чув вашого голосу, — сказав я. — Я бачив вас, але ніколи не розмовляв з вами.
На мить вона закам’яніла; лише її погляд в чорних прорізах маски висловив глибоке, гірке здивування. Раптом вона мовила надзвичайно смішним, тоненьким, спотвореним голосом:
— Скажіть-но, як мене звуть?
—
У відповідь мені посипалися старанні кивки. Я більше не запитував, але вагався. Мені здавалося, що, вимовивши її ім’я, я наче торкнуся дзеркально гладкої води, скаламутивши відображення і налякавши образ. Мені було добре знати й не називати. Але вже маленька рука схопила мене за рукав, трясучи і вимагаючи, щоб я назвав ім’я.
— Біче Сеніель! — тихо сказав я, перший раз вимовивши вголос ці слова. — Лісс, готель «Дувр». Там ви ночували днів вісім тому. Я в дивному становищі щодо вас, але вірю, що ви приймете мої пояснення просто, як все просто в мені. Не знаю, — докинув я, зауваживши, що вона відступила, впустила руки і мовчить, мовчить усім єством своїм, — чи слід було мені дізнаватись у готелі, як вас звуть.
Її рот здригнувся, напіввідкритий, з наміром щось сказати. Деякий час вона дивилася на мене прямо і тихо, закусивши губу, потім швидким рухом відкинула напівмаску, і я побачив Дезі. Крізь її помітне засмучення ковзнула усмішка задоволення: її тішило, що вона з’явилася замість іншої.
— Не хочу більше ховатися, — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви не гніваєтесь на мене? Однак прощавайте, я поспішаю.
Вона потягнула руку, яку я несвідомо затримав, і відвернула обличчя. Коли її рука звільнилася, вона відійшла, і, стоячи впівоберта, заходилася надягати напівмаску.
Не розуміючи, звідки вони взялась, я бачив, однак, що дівчина поклала вразити мене костюмом і несподіванкою. Я відчував гидке пригнічення.
— Я був упевнений, — мовив я, ступаючи слідом за нею, — що ви вже спите на «Нирку». Чому ви не підійшли, коли я стояв біля пам’ятника?
Дезі повернулась. Її обличчя знову було приховане. Сукня ця напрочуд пасувала їй: на неї озиралися, проходячи, чоловіки, поглядаючи потім на мене, проте я відчував її гірку розгубленість. Дезі промовила, раз у раз зупиняючись:
— Це вірно, але я так задумала. Ну, що ж ви зніяковіли? Я не хочу і не буду вам заважати. Я прийшла просто тому, що підвернулося недорого це вбрання і хотіла вас розвеселити. Так вийшло, що Тоббоган затримався в одному місці, і я трохи збожеволіла серед всякого достатку. Вас побачила випадком. Ви стояли біля пам’ятника, сам-один. Невже це справді зроблена Фрезі Ґрант? Овва! Мене всю пощипали, поки я дійшла. Ох, перепаде ж мені від Тоббогана! Побіжу заспокоювати його. Ідіть, ідіть, коли вам треба, — додала вона, прямуючи до сходів, і побачив, що я пішов за нею. — Я тепер знаю дорогу і сама розшукаю своїх. На все добре!
Мені нічого було та й не хотілося йти разом, але, сам розгубившись, я зупинився біля сходів, дивлячись, як вона поволі спускається, злегка нахиливши голову і перебираючи торочки на грудях. У її спині і плечах, які раптом втратили гнучкість, відчувалося зворушлива сором’язливість. Вона не обернулась. Я стояв, поки Дезі не загубилася серед натовпу; потім повернувся в фойє, зітхнувши і нескінченно шкодуючи, що відповів на привітну витівку дівчини мимовільною образою. Це сталося так швидко, що я не встиг як слід ні пожартувати, ані висловити задоволення. Я обізвав себе грубою твариною, хоча це було несправедливо, і пробирався серед натовпу з марним каяттям, обтяжливо дорікаючи себе.
Цієї миті танці скінчилися, замовкла і музика. З протилежних дверей назустріч мені йшли двоє: високий морський офіцер з люб’язним великим обличчям, якого тримала під руку допіру зникла Дезі. Принаймні це була її фігура, її жовта з торочками сукня. Мене наче охопило вітром, і перевернуті раптом почуття зупинилися. Здригнувшись, я пішов їм назустріч. Сумніву не було: маскарадним двійником Дезі була Біче Сеніель, і я це знав тепер так само вірно, ніби прямо бачив її обличчя. Ще наближаючись, я вже відрізнив усе її внутрішнє, приховане від внутрішнього прихованого Дезі, за враженням основної риси цієї нової і вже знайомої фігури. Проте я зазначив дивовижну подібність росту, кольору волосся, статури, рухів тіла і, поки це крутилося на думці, сказав, кланяючись:
— Біче Сеніель, це — ви. Я вас упізнав.
Вона здригнулася. Офіцер глянув на мене з усмішкою подиву. Я вже твердо опанував себе і чекав відповіді з досконалою упевненістю. Обличчя дівчини ледь помітно почервоніло, і вона посунула вгору нижньою губою, неначе напівмаска заважала їй бачити, і розсміялася, проте неохоче.
— Біче Сеніель? — сказала вона штучно байдужим голосом, чистим і протяжним. — Ах, даруйте, я не знаю її. Я — не вона.
Бажаючи вийти з тону карнавальної забави, я правив далі:
— Прошу мене вибачити. Я не тільки знаю вас, але ми маємо спільних знайомих. Капітан Ґез, з яким я плив сюди, ймовірно прибув цими днями; можливо, навіть учора.
ebooksa