Пурпурові вітрила

— О! А! — Вигукнула вона з серйозним здивуванням. — Я не така самовпевнена, щоб заперечувати далі. На жаль, маска не захист. Я вражена, бо бачу вас уперше в житті. І я маю увінчати ваш тріумф.

Прикривши цими словами тривогу, вона зняла напівмаску, і я побачив Біче Сеніель. Якусь мить вона розглядала мене. Я вклонився і назвав себе.

— Мені здається, що і ви вражені результатами вашої проникливості, — зауважила вона. — Зізнаюся, що я нічого не розумію.

Я стояв, показуючи мовчанням і поглядом, що треба переговорити без третьої особи. Вона відразу зрозуміла це і, глянувши на офіцера, сказала:

— Мій небіж, Ботвель. Так, так: я бачу, що треба поговорити.

Ботвель, який стояв склавши руки, переводячи погляд від Біче до мене, зауважив:

— Дорога тітонько, покарані так, що в голові не вкладається. Ви стверджували, що навіть я не впізнав би вас. Я піду до Нувель домовитися щодо поїздки в Латорн.

Домовившись, де нас шукати, він кивнув і, круто повернувшись, оглянув зал; потім клацнув пальцями, прямуючи до сусідньої групи жінок важкою еластичною ходою. Підходячи, він підняв руку, махаючи нею, і зник серед строкатого натовпу.

Біче дивилася на мене з зусиллям стривоженої думки. Я усвідомлював всю складність майбутньої розмови, через що зволікав, але вона перша запитала, коли ми сіли в глибині квіткової альтанки:

— Ви пливли на «Тій, що біжить»? — сказавши це, вона засунула мізинець в проріз напівмаски і почала її розгойдувати. Кожен її рух заважав мені міркувати, і я заговорив плутано. Я збивався, тому що не хотів спочатку говорити про неї, але коли зрозумів, що інакше неможливо, порядок і простота виразів повернулися.

Я був дуже вдячний Біче за увагу і спокій з яким вона слухала розповідь про сцену на набережній, тобто про себе. Вона лише посміхнулася, коли я докинув, що телефонуючи в «Дувр», викликав Анну Макферсон.

— Я слухаю, слухаю, — сказала вона; потім — дуже серйозно: — Я зрозуміла, що передали ви про мене, я уявляю це.

Невдовзі потому Біче знову надягла напівмаску, і я відчув себе спокійнішим і впевненішим. Тепер лише за рухом губ Біче я міг здогадуватись про її ставлення до моєї розповіді.

Розповівши про набережну, я спромігся говорити про сьогоднішній вечір.

— Тепер ви маєте мені повірити, тому що я сам багато чого не розумію; багато чого вважаю незаслуженою удачею.

Мені не хотілося згадувати Дезі, але я не мав вибору. Я розповів про її жарт і про другу зустріч з такою самою, жовтою з коричневими торочками, сукнею, тобто з самою Біче. Я розповів іще, що тільки завдяки такому наполегливому повторенню того самого костюму я підійшов до неї з цілковитою упевненістю.

— Отже, ви розраховували на зустріч зі мною? — спитала вона. — О, справді це складно! Так, так, але ще — Ґез. Звісно, він казав вам про мене?!

— Ні.

— Сукню, цей костюм ми ще, мабуть, зрозуміємо. Було дві таких сукні. Я купила її сьогодні в одній майстерні. Вона торкнулася торочок на грудях і вела далі: — Увійшовши туди, я побачила свою сукню серед кількох інших; взагалі лишилося вже небагато. Я вказала на цю. Хазяйка пояснила мені, що невідома пані замовила їй дві такі сукні, але не прийшла, тому сукні можна продати. Тоді я взяла одну. Таким чином, другу купила ваша знайома цілком випадково. Як же ще могло бути?

— Мабуть, так і є, — відповів я, намагаючись не ускладнювати пояснення, яке, зважаючи на потрійну разючу випадковість, таки укладалося в голові. — Я маю тепер розповісти про Ґеза і про корабель.