— Ви відмовляєтеся відповідати на запитання? — запитав комісар з тією дозою офіційного жалю до молодості й краси головної дійової особи сцени, яка була відпущена йому характером його служби.
— Так. — Біче кивнула. — Я відмовляюся відповідати. Але я бажаю зробити заяву. Я вважаю це необхідним. Після того ви або припините допит, або він буде тривати у слідчого.
— Я слухаю вас.
— Звичайно, я непричетна до цього нещастя або злочину. Ні тут, ні в місті немає жодної людини, яка знала би мене.
— Це — все? — спитав комісар, записуючи її слова. — Або, можливо, подумавши, ви побажаєте що-небудь додати? Як ви бачите, відбулося убивство або самогубство — ми, поки що, не знаємо. Вас бачили, як ви зістрибнули з вікна кімнати на платформу зовнішніх сходів. Поставте себе на моє місце з погляду ставлення до ваших дій.
— Вони підозрілі, — сказала дівчина з виглядом людини, що ретельно обдумує кожне слово. — Із цим нічого не поробиш. Але в мене є свої міркування, є причини, достатні для того, щоб сховати ім’я й промовчати про те, що сталося зі мною. Якщо не буде відкритий убивця, я, звичайно, буду змушена дати своє — о! — дуже нескладне свідчення, але оголосити хто я, тепер, з усім тим, що змусило мене з’явитися сюди, мені не можна. У мене є батько, вісімдесятилітній старий. У нього вже був удар. Якщо він прочитає в газетах моє прізвище, це може його вбити.
— Ви боїтеся розголосу?
— Єдино. Крім того, свідчення по суті пов’язане з моїм ім’ям, і, оголосивши, у чому була справа, я, таким чином, однаково що назву себе.
— Так, — сказав комісар, піддаючись її розважливому тону, що став центром настрою всієї сцени. — Але чи не здається вам, що, відмовляючись дати пояснення, ви знищуєте істотну частину дізнання, що, звичайно, відповідає вашому інтересу?
— Не знаю. Можливо, і ні. У цьому-то й горе. Я повинна чекати. З мене досить свідомості непричетності, якщо вже я не можу інакше допомогти собі.
— Однак, — заперечив комісар, — не чекаєте ж ви, що винний з’явиться й сам назве себе?
— Це саме те єдине, на що я сподіваюся поки. Відкриє себе, або відкриють його.
— Ви маєте зброю?
— Я не ношу зброї.
— Почнемо по черзі, — сказав комісар, записуючи почуте.
Розділ XXVII
Поки відбувалася розмова, я, слухаючи її, обмірковував, як відвести цю, — попри зовнішність і манеру Біче, що заперечували злочин, — яскраву й сильну підозру, сповнену суперечностей. Я сидів між вікном і столом, задумливо вертячи в руках нарізний прогонич із глухою гайкою. Я механічно взяв його з маленького стола біля стіни й, натискаючи гайку, помітив, що вона згвинчується. Бутлер сидів поруч. Розсіяний інтерес до такого дивного пристрою на глухому кінці прогонича змусив мене зняти гайку. Тоді я побачив, що він висвердлений і вщерть набитий щільною темною масою, що нагадувала засохлу фарбу. Я не встиг колупнути дивну начинку, як, швидко підсунувшись до мене, Бутлер провів ліву руку за моєю спиною до цієї речі, яку я продовжував оглядати, і, давши мені зрозуміти поглядом, що це варто сховати, взяв його в мене, мерщій сунувши в кишеню. При цьому він кивнув. Ніхто не помітив його рухів. Але я встиг відчути легкий запах опіуму, хай він і миттю розвіявся. Цього було досить, щоб я зазнав облудного поштовху думок, що ніби кинули раптом світло на події ранку, і другого, слідом за цим, більш зрозумілого, тобто усвідомлення того, що бажання Бутлера приховати таємне провезення отрути нічого не пояснює в плані вбивства й нічим не рятує Біче. Мало того, відносно мовчання Бутлера щодо її імені, — а як я вже говорив, портрет у каюті Ґеза не залишав йому сумнівів, — я думав, що хоча й не розумію нічого, але буде краще, якщо прогонич зникне.
Давши Біче спокій, комісар зайнявся револьвером, який лежав на підлозі, коли ми ввійшли. У ньому було сім гнізд, і всі кулі виявилися на місці.
— Ви можете сказати, чий це револьвер? — запитав комісар Бутлера.
— Це його револьвер, — відповів моряк. — Ґез ніколи не розлучався з револьвером.
ebooksa