Пурпурові вітрила

— Добре, — сказав він. — Ось йде жінка. Довідаємося, чи прокинувся капітан. Мені треба йому сказати всього два слова; потім я піду.

Тим часом ми піднялися на другий поверх і йшли по тісному коридору з виходом на скляну галерею ліворуч. Праворуч я побачив ряд дверей, — четверо або п’ять, — розділених неправильними проміжками. Я зупинив жінку. Товста криклива особа років сорока із покритою хусткою головою й щіткою в руках, довідавшись, що ми цікавимося, чи вдома Ґез, люто показала на протилежні двері в дальньому кінці.

— Чи він удома — не хочу й не бажаю знати! — відрубала вона, швидко заштовхуючи пальцями під хустку брудне волосся, що вибилося, і збуджуючись. — Тупайте самі й дізнавайтеся, але я до цього негідника більше ні кроку. Як він на мене гаркнув учора! Свиня й негідник ваш Ґез! Я думала він мене стукне. «Шуруй геть!» Це — мені! Удома, — скінчила вона, люто зітхнувши, — уже стріляв. Я на дзвінки не йду, хай йому грець: так він тепер стріляє в стелю. Це він вимагає, щоб прийшли. Недавно знову пальнув. Ідіть, і якщо запитає, чи не бачили ви мене, можете сказати, що я йому не слуга. Там жінка, — додала товстуха. — Розпусник!

Вона зникла, махаючи щіткою. Я подивився на Бутлера. Він стояв, задумливо розглядаючи двері. За ними було тихо.

Я постукав, спочатку неголосно, потім сильно. Двері ворухнулися, отже, були не на ключі, але нам ніхто не відповів.

— Стукайте голосніше, — сказав Бутлер, — він, певно, знову заснув.

Згадавши слова прислуги про жінку, я знизав плечима й постукав знову. Двері відкрилися ширше; тепер між нею й одвірком можна було просунути руку. Я раптом відчув, що там нікого нема, і повідомив це Бутлеру.

— Там нікого нема, — підтвердив він. — Дивно, але правда. Ну що ж, давайте відкриємо.

Тоді я, зважившись, штовхнув двері, що, відійшовши, ударилися у велику шафу, і ввійшов, украй вражений тим, що Ґез лежить на підлозі.

Розділ XXVI

— Так, — сказав Бутлер після мовчання, що підтвердило смерть, — можна було стукати голосно або тихо — однаково. Куля в чоло, точно так, як ви хотіли.

Я підійшов до трупа, обійшовши його подалі, щоб не ступити в кров, яка підтікала до порога із простреленої голови Ґеза.

Він лежав на спині, біля стола, посередині кімнати, навскіс до входу. На ньому був білий костюм. Зігнута права нога відвалилася коліном до дверей; розставлені й теж зігнуті руки мали такий вигляд, ніби він намагався піднятися. Одне око було наполовину відкрите, інше, здавалося, виглядає з-під застиглих вій. Кров, що розтеклася по обличчю й підлозі, не рухалася, відбиваючи, як калюжа, сусідній стілець; рана над переніссям злегка напухла. Ґез умер не більше ніж за півгодини, може бути — годину тому. Велика кімната мала неприбраний вигляд. На підлозі блищали револьверні гільзи. Диван, на якому валялися газети, порожні пляшки по кутках, склянки й недопита сулія на столі, серед сигар, краваток і рукавичок; біля дверей — темна старовинна шафа, у бік якої упиралося залізне ліжко з наспіх накинутою ковдрою, — от усе, що я встиг роздивитися, оглянувшись декілька разів. За головою Ґеза лежав револьвер. У задній стіні, за столом, було розчинене вікно.

Двері, стукнувшись об шафу, відскочили, почавши повільно закриватися самі. Бутлер, помітивши це, розчахнув їх навстіж і закріпив.

— Нам не слід закриватися, — резонно запримітив він. — Ну що ж, треба йти кликати, оголосити, що капітан Ґез убитий, — убитий або застрелився. Він мертвий.

Ні він, ні я не встигли вийти. Із двох боків коридору пролунав шум; праворуч хтось біг, ліворуч квапливо йшли декілька людей. Огрядний чоловік з подвійним підборіддям і похмурим лицем заглянув у двері; його обличчя дико здригнулося, і він пробіг повз, махаючи рукою до себе; майже негайно він повернувся й увійшов першим. Розсудливість вимагала не проявляти метушливості, тому я залишився, як стояв, біля стола. Бутлер, походивши, сів; він був вельми блідий і нервово потирав руки. Потім він підвівся знову.

Першим, як я вже зауважив, вбіг огрядний чоловік. Він розгубився. Потім, серед юрби, що раптово нахлинула, — осіб з п’ятнадцять, — з’явилася молода жінка або дівчина у світлому смугастому костюмі й капелюсі із квітами. Вона була тісно оточена й уважно, обережно спокійна. Я змусив себе впізнати її. Це була Біче Сеніель, яка, щойно ввійшовши й помітивши мене тут, сказала: «Ці люди мені невідомі».

Я зрозумів. Мабуть, це зрозумів і Бутлер, що бачив у Ґеза її зовсім схожий портрет, оскільки злякано глянув на мене. Отже, вразившись, ми й далі її не знали. Вона цього хотіла, мабуть, мала на те причини. Поки, серед шуму й вигуків, якими ще більше жахали себе всі ці люди, що вдерлися сюди й здригнулися, я запитав Біче поглядом. «Ні», — сказали її ясні, суворо спокійні очі, і я зрозумів, що моє питання просто безглузде.

Тим часом як юрба жінок і чоловіків, які набилися у кімнату і частина яких стояла у дверях, хором щось вигукувала біля мерця, — Біче, відкинувши з дивана газети, сіла і злегка зітхнула. Вона трималася прямо й замкнуто. Вона постукувала пальцями об ручку дивана, потім, з виразом людини, що обережно переходить брудну вулицю, глянула на Ґеза й, зморщившись, відвела погляд.

— Ми затримали її, коли вона сходила по сходах, — оголосив високий чоловік у жилеті, без капелюха, з худим жадібним обличчям. Він штовхнув червону від страху дружину. — Ось, те саме скаже дружина. Агов, хазяїне! Гарден! Ми обоє затримали її на сходах!