— Чи це точно його револьвер?
— Це його револьвер, — сказав Бутлер. — Він мені знайомий, як кавник — кухареві.
Лікар оглядав рану. Куля пройшла крізь голову й застрягла в стіні. Було неважко витягти її зі штукатурки, що комісар зробив цвяхом. Вона була пом’ята, меншого калібру й більшої довжини, ніж куля в револьвері Ґеза; окрім того — нікельована.
— Ріверс-Бульдог, — сказав комісар, підкидаючи її на долоні. Він опустив кулю в кишеню портфеля. — Убитий не скористався своїм кольтом.
Обшук у речах не дав ніяких вказівок. З кишень Ґеза поліцейські витягли хустку, портсигар, годинники, кілька листів і товсту пачку асигнацій, загорнених у газету. Перерахувавши гроші, комісар оголосив значну суму: п’ять тисяч фунтів.
— Він не був пограбований, — сказав я, схвильований цією обставиною, тому що зростаюча складність події оберталася все у гірший для Біче бік.
Комісар подивився на мене, як у вікно. Він нічого не сказав, але дуже здивувався. Після цього почали допитувати хазяїна, Гардена.
Розповівши, що Ґез зупиняється в нього учетверте, що платив добре, щедро давав прислузі, іноді не ночував удома й був, загалом, неспокійним гостем, Гарден отримав пропозицію перейти до справи по суті.
— О дев’ятій годині моя служниця Пеґґі прийшла в буфет і сказала, що не піде на дзвінки Ґеза, тому що він учора обійшовся з нею грубо. Незабаром спустився капітан, вилаяв мене й Пеґґі й випив віскі. Не бажаючи з ним зв’язуватися, я обіцяв, що Пеґґі буде йому слугувати. Він заспокоївся й пішов нагору. Я був зайнятий розрахунком з постачальником і, десь о десятій почув постріли, не пам’ятаю скільки. Ґез погрожував, ідучи, що дзвонити більше він не має наміру, — буде стріляти. Не знаю, що було в нього з Пеґґі, пішла вона до нього чи ні. Незабаром знову прийшла Пеґґі й стала ридати. Я запитав, що трапилося. Виявилося, що до Ґеза з’явилася дама і що їй страшно було не йти й страшно йти, якщо Ґез подзвонить. Я таки випитав, що вона йти не має наміру, і, самі знаєте, настрахав. Отут мене ще розсердили механіки зі «Спрінга»; вони допитувалися, скільки трупів набирається до вечора в моєму готелі. Я пішов сам і побачив капітана Ґеза, що стояв на галереї з цією панянкою. Я очікував лементу, але він повернувся й довго дивився на мене з посмішкою. Я зрозумів, що він мене просто не бачить. Я почав говорити про стрілянину й нарікати йому. Він сказав: «Якого дідька ви тут?» Я запитав, що він хоче. Ґез сказав: «Поки нічого». І вони обоє пройшли сюди. Постачальник чекав; я повернувся до нього. Потім пройшло, мабуть, з півгодини, як знову пролунав постріл. Мене це почало турбувати, тому що Ґез був тепер не один. Я побіг нагору і, уявіть, побачив, що мешканці сусіднього будинку (у нас загальний двір) поспішають мені назустріч, а серед них ця невідома панянка. Двері Ґеза були розкриті навстіж. Там стояли двоє: Бутлер — я знаю Бутлера — і з ним ось вони. Я заглянув, побачив, що Ґез лежить на підлозі, потім увійшов разом з іншими.
— Покличте жінку, Пеґґі, — мовив комісар. Не треба було далеко ходити за нею, тому що вона совалася біля кімнати; коли Гарден відкрив двері, Пеґґі поспішила витерти фартухом ніс і рішуче підійшла до стола.
— Розповідайте, що вам відомо, — запропонував комісар після звичайних запитань: як звуть і скільки років.
— Він умер, я не хочу говорити поганого, — урочисто вимовила Пеґґі, кладучи руку під груди. — Але тільки вчора я була так скривджена, як ніколи. З цього все почалося.
— Що почалося?
— Я не те кажу. Він прийшов учора пізно; так, Ґез. Кімнату він, ідучи, замкнув, а ключ взяв із собою, ось чому я не могла прибрати. Я ще не спала; я чула, як він стукає нагорі: йде, отже, додому. Я піднялася приготувати йому постіль і стала робити отут, там — ну, що потрібно. Він стояв увесь час спиною до мене, п’яний, а руку тримав у кишені, за пазухою. Він все поглядав, коли я піду, і раптом закричав: «Іди геть звідси!» Я заперечила, звичайно (Пеґґі з гідністю стисла губи, так що я уявив її обличчя у мить викрику), я заперечила щодо моїх обов’язків. «А це ти бачила?» — закричав він. Тобто чи бачила я стілець. Тому що він став махати стільцем над моєю головою. Що мені було робити? Він чоловік і, звичайно, сильніший мене. Я плюнула й пішла. Ось він ранком дзвонить…
— Коли це було?
— Годині о восьмій. Я б і хвилини помітила, коли б знала, що так буде. Я вже вирішила, що не піду. Нехай краще мене проженуть. Я свою справу знаю. Мене обвинувачувати нема чого й нема чого.
— Ви невинні, Пеґґі, — сказав комісар. — Що ж було після дзвінка?
— Ще дзвінок. Так як всі верхні пішли рано, то я знала, хто це мене вимагає.
Біче, що уважно слухала розповідь гарячого п’ятипудового жіночого серця, посміхнулася. Я був радий бачити цей доказ її нервової снаги.
Пеґґі вела далі:
ebooksa