Пурпурові вітрила

— …почав дзвонити на різні манери й усе під чужий дзвінок; сам же він дзвонить коротко: раз, два. Пустив трелю, потім почав теленькати добродушно й — знову своїм, коротким. Я пішла в буфет, куди він незабаром прийшов і випив, але мене не помітив. Сипонув лайкою. Як він пішов, хазяїн заходився виговорювати мені: «Мерщій до нього, Пеґґі; він ще зрешетить стелю», — тобто стріляти почне. Мене, знаєте, цим не злякаєш. У нас і не те буває. Пан комісар пам’ятає, як торік мексиканці заклали двері барикадою й билися: проти шістьох — три.

— Ви хоробра жінка, Пеґґі, — перебив комісар, — але це давня справа. Кажіть про це.

— Так, я не боягузка, це всі скажуть. Якщо моє життя розповісти, — буде роман. Отож, почало стукати там, у Ґеза. Значить, всаджує в стелю кулі. І ось, гляньте…

Справді, поперечна товста балка стелі мала такий вигляд, наче в неї влучив цілий випал. Комісар порахував дірки й звірив із кількістю знайдених на підлозі набоїв; ці цифри збіглися. Пеґґі розповідала:

— Я пішла до нього; пішла не з переляку, пішла я єдино з жалю. Людина, так би мовити, не тямиться. Тоді я була надворі, а тому піднялася зі сходів від воріт. Коли піднялася, чую — мене звуть. Ось ця панянка; вибачите, не знаю вашого імені. Одразу ж вона мені сподобалася. Після всіх прикростей бачу людське обличчя.

«У вас зупинився капітан Вільям Ґез? — так вона мене запитала. — В якому номері він живе?» — Виходить, знову він, не вийти йому з моєї голови, тим більше, від такої особи. Навіть дивно було мені чути. То так! Кожен ходить, куди хоче. На одній мотузці висить різна білизна. Я її провела, стукнула у двері й відійшла. Ґез вийшов. Раптом став він блідий, навіть затремтів весь; потім почервонів і сказав: «Це ви! Це ви! Тут!» Я стояла. Він повернувся до мене, і я пішла геть. Ноги рушили самі, і все швидше. Я думала: тільки б не почути при сторонніх, як він закричить свої прокльони! Однак на сходах я зупинилася, — може, покличе подати або принести що-небудь, але цього не сталося. Я почула, що вони, Ґез і панянка, пішли в галерею, де почали говорити, але що — не знаю. Тільки чутно: «Гу-гу, гу-гу, гу-гу». Ну а вранці без діла не сидиш. Кожен ходить, куди хоче. Я побула внизу, а десь за півгодини принесли листи маклерові з першого номера, і я пішла знову нагору кинути їх йому під двері; постояла, послухала: все тихо. Ґез не дзвонить. Раптом — бац! Це в нього постріл. Ось він який був постріл! Але мені тоді стало тільки смішно. Треба дзвонити по-людськи. Адже бачив, що я постукала; значить все одно прийду. Тим більше це при сторонніх. Прийшла нижня і сказала, що треба підмести буфет: їй ніколи. Ну, так би мовити, Ліззі завжди внизу, біля хазяїна; вона — туди, вона — сюди, і, виходить, мені треба іти. Ось тут, як я піднялася за щіткою, увійшли нагору Бутлер із джентльменом і знову про Ґеза: «Чи вдома він?» Спересердя серцях я бовкнула зайвого й прошу мене вибачити, якщо не так сказала, тільки показала на двері, а сама скоріше пішла, тому що, думаю, якщо ти мені подзвониш, так знай же, що я не совалася біля дверей, як собака, а була у своїх справах. Тільки вже працювати в буфеті не довелося, тому що назустріч бігла юрба. Вели цю панянку. Спочатку я думала, що вона сама усіх їх веде. Гарден теж прибіг сам не при собі. Ось коли ввійшли, — я й побачила… Ґез готовий.

Записавши її інші, такі що нічого вже не додали до вже сказаного, різні дрібні свідчення, комісар відпустив Пеґґі, що вийшла, задкуючи й кланяючись. Настала моя черга, і я твердо поклав собі, якомога відволікти підозру на себе, як це не було важко за обставин, що супроводжували затримку Біче Сеніель. Зізнаюся, — я нічим, звісно, не ризикував, адже прийшов із Бутлером, перед очима прислуги, коли Ґез уже був у переможеному стані. Але я сподівався повернути підозру комісара у новий бік, по колу пережитої мною пригоди, і розповів відверто, як вчинив із мною Ґез у морі. Про моє приховане бажання, про те, що мало значення лише для мене, комісар довідався стільки ж, скільки Браун і Ґез, тобто нічого. Зв’язаний тепер обіцянкою, що дав Сінкрайту, я промовчав про його активну участь. Бутлер підтвердив мої свідчення. Я не сказав також про деякі речі, наприклад про світлину Біче в каюті Ґеза й заплутане становище корабля в руках капітана, з метою зосередити всі події на собі. Я говорив, ретельно обмірковуючи слова, так що помітна напруга Біче під час моєї розповіді, викликана цілком зрозумілими побоюваннями, залишилася даремною. Коли я доказав, прямо заявивши, що йшов до Ґеза з метою вимагати сатисфакції, вона, очевидно, зрозуміла, як я боюся за неї, і в тіні її вій блиснув вираз удячності.

Хоча комісар був вельми флегматичним, давно звикнувши до допитів і трупів, моє повідомлення про себе, у зв’язку з Ґезом, сильно вразило його. Він не один раз перепитав мене про істотні обставини, перевіряючи те, інше супутніми свідченнями Бутлера. Бутлер, слухаючи мою розповідь, у який я замовчав про появу невідомої жінки, сам обійшов це питання, очевидно розуміючи, що в мене є слушні причини мовчати. Він став дуже нервовим, і комісарові іноді доводилося направляти його відповіді або витягати їх кліщами двічі повторених питань. Я не розумів його тривоги, обумовивши роль Бутлера сприятливою для нього згадкою про, по суті, пасивну, почасти стримуючу роль старшого помічника, але він, можливо, стривожився як винний у недонесенні. Так чи інакше, Бутлер став говорити мало й неохоче. Він потьмянів, скулився. Лише одного разу на його обличчі спалахнув несвідомий живий вогник, ніби при раптовому спогаді. Але він зник, нічим не виразивши себе.

З напрочуд серйозного обличчя комісара й кількості списаних ним сторінок я збагнув, що нам усім трьом не минути арешту. Я сам вчинив би так само на місці поліції. Побоювання це негайно підтвердилося.

— Оголошую, — сказав комісар, підвівшись, — надалі до з’ясування справи арештованими: невідому молоду жінку, що відмовилася назвати себе, Томаса Гарвея й Еліаса Бутлера.

У цю мить пролунав дивний голос. Я не відразу його впізнав: таким чужим, зміненим голосом заговорив Бутлер. Він підвівся, важко і голосно зітхнув і з незграбною посмішкою, раптом пополотнівши, вимовив:

— Одного Бутлера. Еліаса Бутлера.

— Що це значить? — запитав комісар.

— Я вбив Ґеза.

Розділ XXVIII

На той час почуття мої були вже приголомшені й захоплені так сильно, що навіть оголошення арешту стало розвитком тієї самої неприємності; але несподіване зізнання Бутлера вдарило по заціпенілих нервах, як новий злочин, учинений привселюдно. Біче Сеніель роздивлялася вбивцю розширеними очами й, звівши брови, стежила з пильністю глибокого полегшення за кожним його рухом. Комісар перейшов з одного стану до іншого — зі стану заплутаності до стану мати тут, навпроти себе, справжнього злочинця, якого вважав тупуватим свідком, — з апломбом чиновника, що приписує кожен, навіть мимовільний успіх впливу своїх особистих якостей.

— Цього треба було очікувати, — сказав він так солідно, що, мабуть, сам повірив своїм словам. — Еліас Бутлер, який зізнався при свідках, — сядьте й викладіть, як було скоєно злочин.

— Я вирішив, — звів голос Бутлер, коли сам трохи звикнув до перенесення ваги сцени, що безповоротно окреслила в’язницю, на нього, — я вирішив розповісти все, тому що інакше не буде зрозумілий випадок з убивством Ґеза. Це — випадок, я не хотів його вбивати. Я мовчав, тому що сподівався для панянки на щасливий кінець її затримання. Виявилось по-іншому. Я побачив, як сплелася підозра навколо безневинної людини. Пояснення вона не дала — отже, її слід заарештувати. Так, це правильно. Але я не міг залишитися негідником. Треба було сказати. Я чув, що вона висловила надію на совість самого злочинця. Ці слова я обмірковував, поки ви допитували інших, і не знайшов ніякого іншого виходу, ніж цей, — устати й сказати: Ґеза застрелив я.

— Дякую вам, — сказала Біче співчутливо, — ви чесна людина, і я, якщо знадобиться, допоможу вам.

— Мабуть, знадобиться, — відповів Бутлер, пригнічено посміхаючись. — Ну, треба казати все. Отже, ми прибули в Гель-Г’ю з контрабандою з Дагона. Чотириста ящиків нарізних прогоничів. Бажаєте подивитися?