Пурпурові вітрила

— Як я вам представився — це все вірно, — говорив Кук, нервово розламуючи сірникову коробку, — тобто що я пліткар, пліткар затятий, за покликанням, нарешті за естетичною схильністю. Проте я також неврастенік. За сніданком ішлося про горіхи. В однієї людини хробак погубив урожай. А якби це трапилося зі мною? Мої сади! Мої чудові горіхи! Не можу уявити в білому серці горіха хробака, який несе пил, гіркоту, порожнечу. Мені стало сумно, і я маю вирушити додому, щоб подивитися, чи все гаразд з моїми горіхами. Мені не дає спокою думка, що їх, можливо, точать хробаки.

Я висловив сподівання, що це пройде у нього до вечора, коли серед юрби, музики, вигадок і квітів загримить карнавальне свято, але Кук поставився до цього філософічно.

— Я дивлюся похмуро, — сказав він, крокуючи по кімнаті, засунувши руки за спину і дивлячись в підлогу. — В моїй уяві постає така картина. У мороці розташовані яскраво освітлені кола, а між ними — чорна тінь. На світло з тіні мчать веселі простаки. Ці кола — пастки. Там розставлені стільці, запалені лампи, грає музика і купа гарненьких жінок. Млосний вальс увічливо просить вас обійняти гнучку талію. Талія за талією, рука за рукою наповнюють коло звучним і п’янким вихором. Вогняні написи спалахують під ногами танцюючих, вони свідчать: «Кохання назавжди!» — «Ти чоловік, я жінка!» — «Кохаю і страждаю, і вірю в неможливе щастя!» — «Життя таке гарне!» — «Поринемо у веселощі, а завтра — рука в руку, до смерті, разом з тобою!» Поки це відбувається, в тіні ледве можна розрізнити силуети тих таки простаків, тобто їхні двійники. Спливло, скажімо, десять років. Я чую там позіхання і лайки, могильну плиту буднів, докори і свару, таємні ниці розрахунки, клопоти про дітей, які дриґають, валяючись на підлозі, ногами, марно протестуючи проти такої долі, яку передчувають вони, спостерігаючи кислу помисливість батьків, які обожнювали колись одне одного. Дружина думає про інше, — допіру він пройшов повз вікно. «Колись я був вільний, — думає чоловік, — і я дуже любив танцювати вальс…» — До речі, — кинув Кук, дещо відходячи і втягуючи повітря ніздрями, як собака, що опинилася на болоті, — ви не чули нічого про Флору Сальє? Маленька актриса, яка приїхала із Сан-Ріоля? О, я вам розповім! Її утримує Чемпс, власник бюро похоронних процесій. Оригінал Чемпс завоював серце Сальє тим, що подарував їй чудовий оксамитовий гробик, наповнений ювелірними дрібничками. Його дружина дізналась. І ось…

Бачачи, що Кук і справді пліткар, я ухилився від вислуховування подробиць цієї історії просто тим, що взяв капелюх і вийшов, пославшись на невідкладні справи, але він, вийшовши зі мною в коридор, кричав услід зміцнілим голосом:

— Коли повернетеся, я розповім! Тут є ще одна історія, яка… Бажаю успіху!

Я пішов під враженням його гучного свисту, який виражав остаточне зникнення неврастенії. Моєю метою було побачити Дезі, не відкладаючи це на завтра, але, зізнаюсь, я пішов тепер тільки тому, що не хотів і не міг після ранкової картини в портовому готелі слухати базікання Кука.

Розділ XXX

Вийшовши, я засів у ресторані, з вікон якого видно було понад дахами лінію моря. Мені подали їжу та вино. Я належу до числа людей, які відрізняються хорошою пам’яттю відчуттів, і, думаючи про Дезі, я пам’ятав покаянне збентеження, — вчора, коли так розгублено відпустив її, засмучену невдачею своєї витівки. Бува не зачепив я чим-небудь цю ласкаву, милу дівчину? Мені було гірко побоюватися, що вона, мабуть, думала про мене більше, ніж варто в її і моєму становищі. Поснідавши, я розшукав «Нирок», який стояв, як зазначила Дезі в записці, неподалік від будівлі митниці, кормою до берега, в довгій низці таких само невеликих шхун, які вишукувались борт до борту.

Побачивши Больта, який фарбував кухню, сидячи на її даху, я запитав його, чи є хто-небудь удома.

— Одна Дезі, — сказав матрос. — Проктор і Тоббоган вирушили у вашій справі, їх покликала поліція. Пішли й інші з ними. Я вже все знаю, — докинув він. — Чудова пригода! Принаймні, ви позбавлені клопоту. Вона внизу.

Я зійшов по трапу углиб судна. Тут було четверо дверей, не знаючи, в які його постукати, я зупинився.

— Це ви, Больте? — почувся голос дівчини. — Хто там, заходьте! — сказала вона, помовчавши.

Я постукав на голос; каюта була розташована проти трапа, і я в ній не був жодного разу.

— Не замкнено! — вигукнула дівчина. Я увійшов, опинився в маленькому просторі, де праворуч стояло завішене простирадлом ліжко. Дезі сиділа між ліжком і столиком. Вона була одягнена й охайно зачесана, в тій же таки серпанковій сукні, як учора, і, глянувши на мене, почервоніла як калина. Я побачив дещо іншу Дезі: вона не сміялася, не підскочила рвучко, погляд її був привітний і замкнутий. На столику лежала розгорнута книжка.

— Я знала, що ви прийдете, — сказала дівчина. — Ось ми і їдемо завтра. Сьогодні вранці розвантажилися так рано, що я не виспалась, а вчора пізно заснула. Ви теж стомлені, вигляд у вас не блискучий. Ви бачили вбитого капітана?

Сівши, я розповів їй, як я і вбивця увійшли разом, але нічого не згадав про Біче. Вона слухала мовчки, підкидаючи пальцем сторінку відкритої книги.

— Вам було страшно? — сказала Дезі, коли я скінчив розповідати. — Я уявляю, — який жах!

— Це ще таке свіже, — відповів я, мимоволі посміхнувшись, оскільки зауважив жовту сукню з коричневими торочками, яка висіла в кутку, — що мені важко сказати про своє відчуття. Але жах… це був зовнішній жах. Справжнього жаху, я думаю, не було.

— Чому, чому ви посміхнулися?! — вигукнула Дезі, зауваживши, що я подивився на сукню. — Ви згадали? О, як ви були вражені! Я пообіцяла, що ніколи більше не жартуватиму так. Я просто дурна. Сподіваюся, ви пробачили мене?

— Хіба можна на вас сердитися, — відказав я щиро. — Ні, я не сердився. Я сам відчував провину, хоча важко сказати чому. Але ви розумієте.