Пурпурові вітрила

Вона взяла його руку, протягнену повільно й важко, і міцно струснула її.

— Ви теж не винні, а якби й були винні, не винні тепер. — Вона звернулася до комісара. — Маю говорити я.

— Бажаєте посвідчити наодинці?

— Тільки так.

— Еліас Бутлер, вас заарештовано. Томасе Гарвею, ви вільні й зобов’язані з’явитися свідком за викликом суду.

Полісмени, чия присутність тільки тепер стала помітною, повели Бутлера. Я вийшов, залишивши Біче й умовившись із нею, що чекатиму в екіпажі. Пройшовши крізь коридор, такий порожній уранці і такий переповнений тепер юрбою, яка набилася з усіх щілин кварталу і розігнати яку не могли жодні зусилля, я вийшов через буфет на вулицю. Неподалік стояв кеб; я найняв його й став чекати на Біче, доповнюючи уявою деякі слова Бутлера, — ті, що розгорталися тепер у свідчення, важкі для жінки й особливо для дівчини. Але вже знаючи її трохи, я не міг уявити, щоб це свідчення було дане інакше, ніж ті рухи жіночих рук, які ми бачимо з вулиці, коли вони розкривають вікно в ранковий сад.

Розділ XXIX

Чекати мені довелося майже годину. Невпинно озираючись або виходячи з екіпажу на тротуар, я ловив себе на одній-єдиній нав’язливій думці: «Її ще немає». Очікування втомило мене більше, ніж будь-що інше в цій похмурій історії. Нарешті я побачив Біче. Вона хутко йшла і, помітивши мене, радо кивнула. Я допоміг їй сісти і запитав, чи хоче Біче їхати додому сама.

— І так, і ні; хоча я втомлена, але дорогою ми поговоримо. Я вас не запрошую тепер, тому що дуже втомилася.

Вона була бліда і мала досаду в серці. Минуло кілька хвилин мовчазної їзди, поки Біче заговорила про Ґеза.

— Він замкнув двері. Відбулася сцена, яку я постараюся забути. Я не злякалася, але була така зла, що сама могла б убити його, якби мала зброю. Він обхопив мене і, здається, намагався поцілувати. Коли я вирвалася і підбігла до вікна, я побачила, як можу визволитися від нього. Під вікном проходили сходи, і я зістрибнула на площадку. Як добре, що ви теж прийшли туди!

— На жаль, я не міг нічим вам допомогти!

— Досить, що ви там були. До того ж ви намагались якщо не звинуватити себе, то збудити підозру. Я вам дуже вдячна, Гарвею. Увечері ви прийдете до нас? Наразі я призначу, коли зустрітися. Пропоную о сьомій. Я хочу вас бачити і говорити з вами. Що ви скажете про корабель?

— «Та, що біжить по хвилях», — відказав я, — навряд чи може бути передана вам найближчим часом, адже, ймовірно, відбудеться допит решти команди, Сінкрайта, і судно не випустять з порту, поки права Сеніелів не встановить портовий суд, а для цього доведеться зв’язатися з Брауном.

— Я не розумію, — сказала Біче, задумавшись, — як виникло таке грізне і брудне протиріччя. З любов’ю був побудований цей корабель. Він виник із уваги і турботи. Він був чистий. Навряд чи можна буде забути про його падіння, про ті пригоди, що сталися на ньому і закінчилися загибеллю трьох людей: Ґеза, Бутлера і Сінкрайта, якого, звичайно, заарештують.

— Ви були дуже перелякані?

— Ні. Але важко бачити мертву людину, яка лише кілька хвилин тому говорила як у маренні і, ймовірно, щиро. Ми майже приїхали, бо ж за цим поворотом, ліворуч, той будинок, де я мешкаю.

Я зупинив екіпаж біля старих кам’яних воріт з фасадом всередині двору і попрощався. Дівчина хутко рушила вглиб; я дивився їй услід. Вона обернулась і, зупинившись, пильно подивилася на мене здалеку, але без посмішки. Потім, зробивши непевний втомлений рух, зникла серед дерев, і я поїхав до готелю.

Була вже друга година. Мене зустрів Кук, який нині при денному світлі мав млявий вигляд. Колір його обличчя значно поступався рожевому сяйву минулої ночі. Він був або заклопотаний, або незадоволений з невідомої причини. Кук повідомив, що привезли мої речі. Справді, вони лежали тут, як і належало, з листом, засунутим у щілину валізи. Я розпечатав конверт, який виявився запискою від Дезі. Дівчина сповіщала, що «Нирок» вирушає назад післязавтра, що вона сподівається попрощатися зі мною, дякує за книги і просить ще раз вибачити за вчорашню витівку. «Але це було смішно, — стояло в кінці. — Ви, значить, бачили ще одну таку саму сукню, як у мене. Я хотіла бути скромною, але не можу. Надто вже я цікава. Мені треба вам дуже багато сказати».

Хай я і був сповнений Біче, моє ставлення до неї оповив дим тривоги і морального лиха, пережитого сьогодні, розігнати яке міг тільки подальший нормальний перебіг життя, а тому ця мила і проста записка Дезі була як її посмішка. Я немов почув ще раз гучний, гарячий голос, вираз якого змінюється при кожному перепаді настрою. Я вирішив податися на «Нирок» завтра вранці. Тим часом стан Кука почав мене турбувати, оскільки він похмуро мовчав і гриз нігті — звичка, яку ненавиджу. Зустрівшись очима, ми довгенько оглядали один одного, поки Кук, нарешті, не вийшов із тяжкого моменту глибоким зітханням і короткою згадкою про чорта. Співчуваючи, я отримав відповідь, що у нього напад неврастенії.