— Я розумію, — сказала дівчина, — і я завжди знала, що у вас добра вдача. Але варто розповісти. Ось, слухайте.
Вона закрила обличчя руками і сиділа так, схиливши голову, причому я помітив, що вона, розвівши пальці, виглядає через них із замисленою, невеселою увагою. Віднявши руки від обличчя, на якому заграла її неповторна посмішка, Дезі повідала про свої пригоди. Виявилося, що Тоббоган пристав до натовпу гравців, які оточували рулетку під повіткою, біля якоїсь стіни.
— Спершу, — говорила дівчина, причому її обличчя дуже виразно скаржилося, — він пообіцяв мені, що зробить всього три ставки, і потім ми підемо куди-небудь, де танцюють; будемо веселитись і їсти, але, як йому пощастило, — йому здорово вчора пощастило, — він уже не міг зупинитися. Скінчилося тим, що я призначила йому півгодини, а він посадив мене за столик в сусідньому кафе, і я за випиту там склянку шоколаду вислухала стільки компліментів, що цей шоколад був для мене мукою з мук. Немилосердно залишати мене одну в такий вечір, — адже і мені хотілося повеселитися, еге ж? Я відсиділа півгодини, потім прийшла знову і спробувала відвести Тоббогана, але на нього було шкода дивитися. Він і далі вигравав. Він говорив так, що слід було просто махнути рукою. Я не могла чекати всю ніч. Нарешті кругом засміялись, і у нього почервоніли скроні. Це поганий знак. «Дезі, іди додому, — сказав він, поглядом благаючи мене. — Ти бачиш, як мені щастить. Це ж бо для тебе!» Тієї миті виникло в мене одне дуже чітке уявлення. У мене бувають такі уявлення, настільки живі, що я начебто дію і бачу, що видається. Я уявила, що йду сама-одна різними освітленими вулицями і десь зустрічаю вас. Я вирішила покарати Тоббогана і, згнітивши серце, стала відходити від того місця чимраз далі і далі, а коли я подумала, що, по суті, ніякого злочину з мого боку немає, вступило мені в голову тільки одне: «Швидше, швидше, швидше!» Рідко у мене буває така хоробрість… Я йшла і придивлялася, яку б мені купити маску. Побачивши крамничку з вивіскою і відчинені двері, я там дещо приміряла, але мені все було не по кишені, нарешті господиня подала цю сукню і сказала, що поступиться на ній. Таких було дві. Першу вже продали, — як ви самі, ймовірно, переконалися на кому-небудь іншому, — вставила Дезі. — Ні, я нічого не хочу знати! Мені просто не пощастило. Треба ж було так статися! Жах що таке, якщо розміркувати! Тоді я нічого, звичайно, не знала і була дуже задоволена. Там купила я і напівмаску, а цю сукню, яка зараз на мені, залишила в крамниці. Я кажу вам, що збожеволіла. Потім — туди-сюди… Треба було рятуватися, бо до мене почали чіплятись. О-го-го! Я бігла, як на ковзанах. Дійшовши до того майдану, я потроху остигла і натомилась, аж раптом побачила вас. Ви стояли і дивилися на статую. Навіщо я збрехала? Я вже побула в театрі і дрібниця, грішним ділом, відтанцювала разів зо три. Одним словом — той доскоцень усього доскочить! — Дезі розреготалась. — Одна, так одна! Ну, добродію, втікши від дуже палких кавалерів своїх, я, як кажу, побачила вас, і тут мені одна жінка зробила послугу. Ви знаєте яку. Я повернулась і перекинулася уявою до того, що ви мені скажете. І-і-і… сталася невдача. Я так розсердилася на себе, що негайно повернулася, розшукала готель, де наші вже співали хором — такі вони були хороші — і викликала фурор. Дякувати Прокторові, він кидав громи на Тоббогана і негайно послав матросів відвести мене на «Нирок». Уявіть, Тоббоган з’явився перед ранком. Так, він виграв. Було тут закидів і мені, і йому. Але ми тепер помирилися.
— Мила Дезі, — сказав я, зворушений більше, ніж очікував, її штучно-жартівливою розповіддю, — я прийшов з вами попрощатися. Коли ми зустрінемося, — а ми повинні зустрітися, — то будемо друзями. Ви не змусите мене забути ваше співчуття.
— Ніколи, — сказала вона з вагою. — Ви теж були до мене дуже, дуже добрі. Ви — такий…
— Тобто — який?
— Ви — добрий.
Підводячись, я упустив капелюха, і Дезі кинулася його піднімати. Я випередив дівчину; наші руки зустрілися на піднятому спільними зусиллями капелюсі.
— Навіщо так? — сказав я м’яко. — Я сам. Прощавайте, Дезі!
Я переклав її руку з капелюха в свою правицю і міцно потиснув. Вона, запаморочена, дивилася на мене прямо і строго, потім несподівано кинулася мені на груди і міцно обхопила руками, притулившись і тремтячи всім тілом.
Що я не розумів досі, збагнув тепер. Піднявши за підборіддя її вперто сховане обличчя, сам тяжко й ніжно схвильований цим дитячим поривом, я подивився в її вологі, відчайдушні очі, і в мене не вистачило духу відбутися жартом.
— Дезі! — сказав я. — Дезі!
— Атож, Дезі; що ж іще? — шепнула вона.
— Ви наречена.
— Боже мій, я знаю! Тоді йдіть швидше!
— Ви не повинні, — правив я. — Не повинні…
— Атож. Що ж тепер робити?
— Ви нещасні?
— О, я не знаю! Ідіть!
Вона, відштовхуючи мене однією рукою, міцно притягувала іншою. Я посадив її, вже покірну, з блідим і присоромленим обличчям; останній погляд свій вона намагалася скрасити посмішкою. Не стерпівши, з жахом я поцілував її руку і швидко вийшов. Нагорі я зустрів Тоббогана і Проктора, які піднімалися по трапу. Проектор глянув на мене уважно й сумно.
ebooksa