Пурпурові вітрила

— Негідник помер, — сказав Ботвель. — Я пошлю Бутлеру у в’язницю сигар, вина й квітів. Але ви, Гарвею, ви — невинна і не замішана ні в чому людина, — як було вам висидіти біля трупа ці години?

— Мені було важко з іншої причини, — відповів я, звертаючись до дівчини, що дивилася на мене з розсудом та інтересом. — Тому що я ненавидів обставини, які кинули на вас свою терпку тінь. Що стосується обставин справи, то вони хоча й прості по суті, але дивні, як зустріч після шерегу років, хоча це всього лише рух до однієї точки.

Після того були розібрані всі моменти драми в їх окремих для кожного умовах. Ботвель неясно уявляв внутрішнє розташування кімнат готелю. Тоді Біче зажадала папір, який Ботвель негайно приніс. Поки він ходив. Біче сказала:

— Як ви себе почуваєте тепер?

— Я думав, що прийду до вас.

Вона підняла руку й хотіла щось швидко сказати, очевидно, те, що займало її думки, але, змінивши вираз обличчя, спокійно відмітила:

— Це я знаю. Я стала міркувати про все ретельніше, ніж до приїзду сюди. Ось що…

Я чекав, стривожений її спокоєм більше, ніж те було б викликане холодністю або прикрощами. Вона посміхнулася.

— Ще раз дякую за турботу, — сказала Біче. — Ботвелю, ви принесли зламаний олівець.

— Дійсно, — відповів Ботвель. — Але ці дні такі надзвичайні, що олівець, я очікую, — раптом підстругається сам! Гарвей згоден зі мною.

— У принципі — так!

— Все одно візьміть ножика, — сказала Біче, сміючись і подаючи мені ножик разом з олівцем. — Це і є потрібний принцип.

Я підстругав олівець, задоволений, що вона не гнівається. Біче недовірливо похитала його гострий кінець, потім стала креслити вхід, вихід, кімнату, коридор і сходи.

Я стояв, нахилившись над її плечем. У маленькій твердій руці олівець рухався з такою правильністю й точністю, як у прорізах шаблона. Вона немов лише обводила видимі їй одній лінії. Під цим кресленням Біче намалювала контурні фігури: мою, Бутлера, комісара й Гардена. Всі вони були переконливі, як японський гротеск. Я висловив упевненість, що ця майстерність і легкість залишили значніший слід у її житті.

— Я не люблю малювати, — сказала вона й, бавлячись, провела швидку, рівну, ніби зроблену лінійкою риску. — Ні. Це для мене дуже легко. Якщо ви мисливець, могли б ви знаходити втіху, полюючи на курей серед двору? Так само і я. Крім того, я завжди віддаю перевагу оригіналу малюнка. Однак хочу з вами порадитися щодо Брауна. Ви знаєте його, ви з ним говорили. Чи варто пропонувати йому гроші?

— Враховуючи делікатність ситуації Брауна, в якій він перебуває тепер, я думаю, що цю справу треба вести так, ніби він справді купив судно у Ґеза і справді заплатив йому. Але я впевнений, що він не візьме грошей, тобто візьме їх лише на папері. На вашому місці я доручив би цю справу юристові.

— Я казав, — кинув Ботвель.

— Але справа проста, — наполягала Біче, — Браун навіть повідомив вас, що володіє кораблем уявно, не насправді.

— Так, між нами це так би й було, — без паперів і формальностей. Але у ділка є культ форми, а оскільки ми припускаємо, що у Брауна немає ні потреби, ні бажання шахраювати, отримавши гроші за чуже майно, нема чого відмовляти йому у формальній діловій охайності, що складає частину його життя.

— Я ще подумаю, — сказала Біче, задумливо дивлячись на свій малюнок і обводячи мою фігуру подвійним овалом. — Як це не дивно, але залагодити справу з покійним Ґезом мені здавалося природніше, ніж сплести тепер цю офіційну дрібничку. Чи можу я збентежити Брауна, з’явившись до нього?