Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Я й не знав, що у скриньці лежить телеграма, — здивувався я.

— Її адресовано нам обом, — сказала Констанца. — Боюсь, якась неприємна звістка.

Вона витягла з кишені телеграму і заплющила очі, я обняв її, поцілував, і ми разом прочитали: «Спасибі за день. Щастя вам. Ваш Баст-Зейдель. Пекін, аеропорт».

Ерік Сімон [6]

ЗА ДВАНАДЦЯТЬ ПАРСЕКІВ ВІД ДЗІРРИ

Оповідання

Невідомо, чи пощастить нам знайти в космосі інших розумних істот. Однак, якби навіть припустити, що ми ввійдемо з ними в контакт і що вони подібні до людей, — обидва припущення дуже сумнівні, — то ймовірність того, що вони перебувають на високому рівні розвитку (як це часто зображається в науково-фантастичних творах), зовсім мала: адже понад 99 % історії людства припадає на кам’яну добу. Людиноподібні істоти, яких космонавти, може, виявлять на інших планетах, напевно, житимуть в умовах первісного суспільства. Але що до того письменникам-фантастам?! На жаль, вони не завжди дбають про правдоподібність.

Ось уже дві години вони блукали темної ночі на чужій планеті, захищені від отруйної для них атмосфери багатошаровою тканиною своїх скафандрів. Десь там позаду в темряві лежав їхній космічний корабель — жалюгідна подоба могутньої машини, якою він був до падіння, тепер лише купа мертвого металу, що ніколи не зможе літати, і могила чотирьох таких же, як Таар і Ліар, істот.

Вони йшли один за одним по дикій місцевості з дивними стовпами, які стояли сторч і були, мабуть, рослинами, тому що на висоті ці недоладні стовпи розгалужувалися й утворювали щільний дах, крізь який тільки подекуди проникало світло зірок і великого жовто-білого місяця. Так дибали вони навпомацки, зв’язані коротким шнуром, наштовхувалися на стовбури рослин, падали знесилені на землю, тому що гравітація на цій планеті була в два з половиною рази більша, ніж на їхній батьківщині — Дзіррі. Знову підводилися, щоб тюпати далі, — для цього ще мали сили, — попереду Ліар, біолог, за ним Таар, котрий дві години тому був другим пілотом космічного корабля. Дві години тому… дві вічності.

Щось м’яке, еластичне, важке вдарило Таара збоку, він заточився і впав, Натягнений шнур повалив і Ліара. І так вони лежали долі, один на боці, другий на спині, відчували, як біль у м’язах і суглобах ущухав, і слухали удари своїх сердець. Вони не чули, як невідома тварина, що наскочила на Таара, безшумно подалася геть, бо в темряві були майже сліпі та глухі. І німі. Сильні прожектори на їхніх шоломах без енергетичного живлення були такі ж непотрібні, як і радіотелефонні установки та зовнішні мікрофони скафандрів.

Коли космічний корабель упав на планету, три члени команди лежали ще в камерах анабіозу. Три інших були в центральній частині корабля; вони загинули.

Якимось чудом камери анабіозу залишились непошкодженими. Автоматика висмоктала останні залишки енергії з уже мертвого корпусу корабля і розбудила Таара й Ліара, повернула їм життя. Після того, як корабель востаннє прислужився своїм творцям, енергії залишалося стільки, щоб забезпечити аварійне освітлення ще на 57 хвилин. За цей час їм пощастило дістати уявлення про стан корабля, принаймні тої невеликої частини, яка була їм доступна.

У третій камері анабіозу вони знайшли Сагіра, бортінженера. Він був мертвий. Енергії, що залишилася, не вистачило, щоб оживити їх трьох. Автоматика вибрала із камер дві, а третю вимкнула — їй було все одно, хто лежав у камерах. В установці був аварійний датчик; йому завдячували Таар і Ліар своїм життям.

Вони знайшли також два непошкоджені скафандри, що хоч, як і весь космічний корабель, були без енергії, але кожний мав газу для дихання принаймні ще на одинадцять з половиною годин. Пізніше, коли погасло аварійне освітлення і їх охопила темрява, вони зробили ще одне відкриття: у Таара з’явилися перші ознаки отруєння. Секція космічного корабля, в якій вони перебували, мабуть, була нещільно закрита — через невелику пробоїну, очевидно, просочувалася атмосфера чужої планети й поволі перемішувалася з атмосферою корабля. Вони зробили єдине, що їм залишалося, якщо хотіли жити: одягли скафандри. Майже півгодини потрібно було їм, щоб за допомогою ручного механізму відчинити внутрішні двері повітряного шлюзу. Зовнішній люк відчиняти не довелося — обшивка корабля була розірвана. Через зяючий отвір вони ступили на чужу планету, про яку тільки й знали, що вона віддалена від Дзірри на дванадцять парсек, має отруйну атмосферу й дуже велику силу тяжіння.

Коли вони вийшли під холодне світло чужого місяця, в резервуарах скафандрів лишився запас газу для дихання рівно на одинадцять годин. Вони вирушили на пошуки рятунку.

Зрештою Ліару пощастило звестися на ноги. Він хотів іти далі, але його спинив шнур, на другому кінці якого був Таар, що лежав на землі. Ліар похитуючись повернувся, підступив до Таара, помацав його шолом. Невже Таар здався, зневірився в рятунку й залишив його одного у цій жахливій ночі? Але його побоювання не підтвердилися: забрало на шоломі Таара було закрите.

Ліар нахилив голову так, щоб його шолом торкнувся шолома Таара. Так вони могли розмовляти один з одним — для крику їм уже не вистачало сил.

— Тааре, — сказав Ліар, — треба йти далі.

Відповіді не було.

— Тааре, не можна здаватися! Ми повинні шукати. Ми мусимо…