У цій порожнині, в непроглядній для наших очей темряві і в майже цілковитій невагомості, жили ікарійці; наділені розумом володарі планети. Як відомо, на предмети, що перебувають усередині порожньої кулі, сила гравітації не діє, тому що сума всіх сил тяжіння дорівнює нулеві. Однак життєвий простір ікарійців був обмежений кам’яною оболонкою, бо вони, як і всі тваринні організми планети, живилися рослинами, що одержували енергію з радіоактивного випромінювання кам’яної мантії. Атмосферний тиск підвищувався в напрямку до середини порожньої кулі.
Мешканці Ікара мали грушовидне тіло довжиною до п’яти метрів. На тоншому кінці тіла був ротовий отвір і найважливіші органи чуття, з яких проте нам відомі тільки два. Ікарійці мали четверо очей, що бачили в інфрачервоній ділянці спектра, і в середині «голови», тобто тоншому кінці тіла, — орган, за допомогою якого вони могли приймати довгі електромагнітні хвилі. Крім того, ми довідались, що вони сприймали гама-промені, але не маємо уявлення, де ці органи були розташовані. Довкруги «голови» групувалися чотири пари щупальців довжиною до двох метрів, які на кінцях були розгалужені і використовувалися як хватальні органи. На протилежному кінці тіла містилися чотири довші, міцніші і сильно розширені щупальці, за допомогою яких ікарійці плавали в атмосфері.
Про цивілізацію й історію ікарійців нам, на жаль, майже нічого не відомо. І навіть якби ми про них щось знали, навряд чи могли б усе зрозуміти. Їхня наука розвивалася дуже однобічно. Вони досконало вивчили топографію внутрішньої поверхні їхньої планети, опанували деякі галузі математики, мінералогії, ботаніки, генетики і, можливо, домоглися поступу в деяких інших науках. Зате такі науки, як астрономія і елементарна фізика, просто не могли у них існувати.
Їхня цивілізація була докорінно відмінна від нашої. Вона не знала ні вогню, ні колеса. В ікарійців, певно, розвинулися зовсім інші відчуття простору й часу, ніж у нас, людей, що живуть у світі гравітації, пір дня і року.
Техніка ікарійців була вкрай примітивна, зате вони досягли дивовижних успіхів у розведенні рослин, які оптимально використовували наявну мізерну енергію. Брак енергії, а через це і харчів, був найбільшою перешкодою для розвитку ікарійської цивілізації. З незапам’ятних часів вони винищили всіх великих тварин, щоб не ділити з ними продовольчі ресурси. Всі неїстівні для них рослини вони ліквідували і засадили найкориснішими видами всі ділянки внутрішньої поверхні з підвищеною радіоактивністю. У них було високоорганізоване суспільство, яке тисячоліттями регулювало норми харчування, а також, мабуть, розмноження ікарійців. Кожен одержував рівно стільки, скільки йому було потрібно для підтримання життя. Нам не відомо, в який спосіб розмножувалися ці одностатеві істоти, але в них був якийсь — біологічний чи соціальний — механізм, що підтримував постійну кількість населення. У всякому разі, війн у них ніколи не було.
Цим вичерпуються наші знання про цивілізацію ікарійців. Ми знаємо, що незважаючи на дуже ощадливий розподіл харчів планета могла забезпечити їжею щонайбільше один чи два мільйони ікарійців. Саме такою протягом тисячоліть була кількість населення. Невелику частину ресурсів, які ікарійцям щастило заощадити, постійно борючися з голодною смертю, вони витрачали, розробляючи протягом двох тисяч років якийсь проект. Вони вважали його надзвичайно для себе важливим. Проте, що то був за проект, лишилося для нас невідомим.
Чому загинув Ікар, ми можемо тільки здогадуватися. Для такої незвичайної планети навіть найменший поштовх може призвести до катастрофічних наслідків. Отож учені схиляються до думки, що з Ікаром зіткнувся планетоїд або якесь інше тіло з міжзоряного простору; воно пробило кам’яну оболонку, і внутрішня атмосфера витекла в космічний простір. Ну і, звичайно, планета розвалилася.
Однак я підозрюю, що ніякого зіткнення не було, що катастрофа сталася зовсім з іншої причини, про яку мені навіть страшно подумати.
Мені не дає спокою той загадковий проект, над яким ікарійці працювали тисячоліттями, практично без техніки, але всіма силами, які були в їхньому розпорядженні.
Можливо, вони не дуже відрізнялися від нас… Якби ми жили всередині порожньої кулі, — тисячі або й мільйони років, — усередині кулі, внутрішню поверхню якої наші предки дослідили до сантиметра, і якби тоді одному з нас прийшла думка, яка суперечила нашому досвідові: що цей наш світ, можливо, не увесь всесвіт, що, може, кам’яна оболонка має кінець і що поза нею існує інший світ — що б ми робили?
Але, можливо, все було не так; може, моя версія помилкова. І хоч ми нічого не можемо змінити в минулому, чому я все-таки сподіваюся, що помилився?
КОНЦЕНТРАТОР НЕЩАСТЬ
Голос головнокомандувача Була Андервуда лунав зловісно м’яко.
— У мене складається враження, що ви не спроможні говорити ні про що інше. Тож поясніть мені, генерале, що ви маєте на увазі, коли кажете: він накликає нещастя?
— Ось вам приклад — уже в перший день перебування Мітчі в академії, під час занять, вибухнула гармата.
— Що таке гармата?
— Зброя з доракетної доби, — пояснив начальник Земної військової академії. — Пам’ятаєте, в них снаряд викидався за допомогою пороху. Ми демонструємо їх під час занять з історії. Цього разу було поранено чотирьох курсантів. Наступного дня на маневрах жертвами нещасливих випадків стало шістнадцять чоловік.
— Ваш курс навчання, мабуть, досить-таки небезпечний, — сказав головнокомандувач, і в його голосі з’явилися нотки поваги.
ebooksa