— Та й до мене чутки дійшли… — Натаріо ледь усміхнувся на знак згоди. — Хороший собака не має ціни. У мене був один, від мене ні на крок. Здох, гадюка вкусила. Вдома у нас багато щенят, але жодне не годиться.
Він поманив пса пальцем; Горюха заметляв хвостом, проте з місця не зрушив. Капітан заговорив про інше:
— То що, і ви піддалися сказові з отим святим Жоаном?
— Каюсь, є такий гріх. Повеселити людей, розважити жіноту, та й самі знаєте, я теж гуляка. А як ви, капітане?
— Недарма подейкують, ніби він знюхався з чортами. Я теж устряв у це діло, вніс і свою лепту цукром та сіллю, дав грошей на зелену кукурудзу й кокосові горіхи, а йому ще подавай феєрверк! — сміючись, поскаржився турок.
— Не шкилюй, куме, і ти до розваг ласий. Я знаю, скільки ти відмахав легуа з валізою на хребті, аби тільки втрапити на бал.
— Свята правда, було таке.
Скубучи тютюн для сигари, капітан обернувся до негра.
— По-моєму, це все непогано. Велика Пастка розростається, скоро вона стане містечком. Пора жити по-людському.
— Ну, до містечка їй ще далеко, — споважнів Фадул.
Наїжджаючи у Велику Пастку то з півночі, то з півдня і навпаки, Натаріо да Фонсека знав кожну п’ядь безкраїх плантацій полковників у басейні річки Кобрас, тож тепер, розкурюючи сигару, заговорив про блискучі перспективи.
Любо дивитися, як легко виганяються саджанці! За рік здатні вже дати цвіт і зав’язь. Навіть не сподівався такого.
Вони теж не сподівались. Очі слухачів заблищали, серця забилися швидше в грудях. Вашими устами, капітане, мовить сам ангел небесний! Араб склав долоні докупи й звів їх до неба.
— За рік, капітане? А не за чотири? Хіба саджанці зацвітають не на п’ятий рік? — Сказав «саджанці», а не «какаові дерева»; в голосі теплота й ніжність, ніби говорив про дівчат на виданні.
— А по-моєму, якраз через рік. Я вже й домовився з Бастіаном і Лупісиніо, щоб змайстрували у Винозорому корита й помістки. — Корита, щоб вичавлювати патоку з кісточок м’якого какао, а помістки, щоб сушити їх на сонці. — Отож не мине й року, і якщо Бог дасть, якщо не нападе медвяна роса, я матиму какао. — Тільки від сонця й дощу залежало, щоб пагони росли дружно, щоб не напала медвяна роса, щоб не гнили плоди.
Для теслярів і каменярів, для Меренсії та її чоловіка Зе Луїза це добра новина: підуть підряди й замовлення. І все ж відзначити святого Жоана не завадило б: життя — не тільки робота, полювання, кашаса, женихання та інтрижки з жінками, не тільки грязюка й мряка.
Дійшла черга й до Зулейки, яка з минулої зими оселилась у Великій Пастці й удостоїлась лише короткої згадки: це вона сказала, що від співу Кастора Абдуїна да Асунсана мовкнуть пташки; така собі смаглява мрійниця. У публіці, що крутилась біля кузні, Зулейка вирізнялася скромністю і соромливістю. Наперед не виривалася, личко добродушне, рухи стримані: якби не приймала тут клієнтів, то зійшла б за дівчину з порядної родини.
Серед дівчат були гарніші, сучасніші, вишуканіші, палкіші за неї, але за жодну так не билися, жодна не могла зрівнятися з нею. Делікатна й лагідна, до всіх уважна. А проте Збуй-Вік запевняла, що скромність іноді паче гордості.
— Зу знає, чого хоче. Вона має гідність і не легковажна.
Справді, якщо вже вона вирішувала щось, несподіване й непередбачене, вмовити її було годі. При цьому діяла так само сумирно, тихо, замріяно. Хибна думка, ніби ледащиці однаково бездушні й безчесні, що їм аби пусто йти. Жасинта додавала: