З кошиком на голові Діва дерлася по узбіччю; крутий схил був посипаний щебінкою, тож стежина не розгрузала і в сезон дощів. Зате доступ чужинцям було легко перекрити, якщо засісти з рушницею на одному з поворотів звивистого підйому. Простуючи до річки, Кастор побачив дівчину на косогорі й став як укопаний: Діва то чи не Діва? Він не вірив власним очам. А проте то була таки Діва; вона саме спинилася, щоб поправити кошик на голові, скосила очі на нього, а він дивився на неї, аж розкривши рота; ще б пак, адже знизу йому видно було її ніжки під спідницею. Діва всміхнулася й помахала йому рукою.
Пагорб люди назвали Капітанова висота, бо звідтіль капітан, ніби з оглядового майданчика, міг бачити весь виселок, од Жаб’ячої Коси з халупами повій і Бернардиним куренем аж до хаток обабіч Ослячого шляху; од вигону з базарним рядом, навісом для обозників і танцювальною залою аж до какаового складу та коралю полковника Робустіано. Факеловоі кузні, де навчався ремесла його старший син Еду, і туркового армазему серед хлібних дерев. Звідти видніли й плантації сержипанців і сертанців на другому березі річки, посіви й гаї, високе кукурудзяне бадилля, черідки свиней, зграї курей.
Всю цю панораму, як і пересування людей, капітан Натаріо міг спостерігати зі своєї веранди. А ще кращий краєвид розгортався за десяток кроків, біля мулунгу: колись звідси він показував полковникові Боавентурі Андраде ще пустельне урочище й прозирав майбутнє: згодом тут виросте місто. Цього вже недовго чекати, згадав він слова полковника, який опинився тут через сім років. Та що б там не говорив полковник, поки що це тільки маленький виселок, до міста йому ще рости й рости. Але час не стоїть на місці, виникають усе нові й нові міста; он який був Такарас, коли, утікаючи з убогого Сержипе, Натаріо хлопцем прибився в какаовий край, — привал для погоничів, станції не існувало, поїзди не ходили, а Ітабуна, це велетенське місто, була слободою Табокас.
Ось чому капітан був у курсі місцевих подій і діяльно втручався в них, якщо того вимагали обставини. Коли Амброзіо й Жозе дос Сантос надумали спорудити борошняний дім, підрядивши Лупісиніо та Бастіана да Розу, капітан позичив їм грошей. У спілці з полковником Робустіано де Араужо він виділив кошти на дерево для майбутнього мосту. На це пішли майже всі прибутки від урожаю, але без витрат влади й авторитету не завоюєш. Так він думав і діяв задовго до першого збору какао, коли тільки почав закладати плантації у лісах Боа Віажен і зійшовся з утікачкою Бернардою.
Бастіан да Роза не бачив дівчини цілу вічність, а для негра це не було несподіванкою: він бачив її постійно, розмовляв з нею не раз і не два, і якщо в нього запізно відкрилися очі, то хай нарікає сам на себе. З Дівою він спілкувався з того самого вечора, як одвів новоприбулих сержипанців до Фадулового армазему і позичив їм гамак для миршавого, дивакуватого дівчиська. І аж до цієї хвилини, коли побачив, як вона видирається на пагорб з кошиком на голові, повним дарів землі, що їх посилала на Зилдину кухню Ванже. Тож міг досхочу милуватися її голими стегнами й ледь прикритими трусиками задком — стегнами й задком справжньої жінки. Що личко її погарнішало, він помітив уже давно, а от чи налилися в неї груди, можна помацати, як вона спускатиметься. По тій перевірці він став сам не свій і вже не поводився з Дівою, як з малим дівчам.
Раніше вона з Сан та Нандо частенько прибігала на вигін, відривала від роботи Еду, і вчотирьох вони йшли до лісу ловити тейю, ставити сильця на пташок й лущити кедрові горішки, — на дозвіллі Балбіно збирав горіхи і постачав ними одного перекупника на базарі в Такарасі, — або запускати паперових зміїв, що їх, теж на дозвіллі, робила Меренсія; що не рік вони виходили в неї усе барвистіші й незвичайніші.
Нандо й Сан до кузні заходили, а Діва — ніколи, тільки часом загляне туди крізь двері. Факел тоді опускав молот і припрохував, милуючись її ангельським личком:
— Заходь же, ясочко Діво!
Вона заперечливо трясла головою і, забувши про брата й сестру, кидалася навтіки. Ну чого ти лякаєшся, скажи, Бога ради? Спершу вона цуралася, потів трохи посмілішала: не минало й дня, щоб не виглядала з-за стовбура фернамбука, мов те полохливе звірятко; руки й ноги вимазані в багнюці.
Якось удосвіта Кастор обходив поставлені в лісовій гущавині сильця, аж гульк — вона скрадається за ним назирці, перебігаючи від дерева до дерева. Те саме на річці: у надвечір’я він заплив на чистоводдя, подалі від низького й заболоченого місця, де прали й купалися жінки, аж раптом назустріч виринула Діва, трохи не черкнувши його своїм голим тілом: мокрий клаптик матерії більше оголював її, ніж прикривав. Якби то була не така шмаркачка, він би не втримався. Гукнув: «Обережно, ясочко Діво!» Боявся, щоб її не підхопила й не понесла бистрина, й хотів розвіяти чари, адже в річці повно божків. У ту ж мить вона пірнула знову й виринула ген-ген: плавала вона, мов та риба. Чи мов сирена.
Нерідко при зустрічі Кастор озивався до неї. Діва всміхалася, похнюплювала голову й відбігала, проте недалеко. Недогадливий і сліпий, Факел не розумів причини тих дивацтв, тих шарахань; не помітив він, і як вона розцвіла, як стрункими стали цибаті дитячі ніжки й пишними ледь помітні груденята. Для нього вона усе ще залишалася дитям з кісками за спиною, що гасало по вигону.
Ця метаморфоза впала йому в очі, коли він побачив її на гірській стежині, що вела до оселі капітана Натаріо. Його наче громом ударило, серце його зайшлося. Щоб упевнитися в цьому чуді, він став чекати, коли вона йтиме назад. Діва спершу вдала, що не помітила, як він стоїть стовпом, а потім обернулась і засміялася, немовби глузуючи. Розумному й натяку досить.
Кастор зауважив переміну в ній, але чому вона сміялася, потуплювала очі, тікала, глузувала, вибрикувала, до нього ніяк не доходило.
Після тієї зустрічі на схилі пагорба у негра в голові засіло одне бажання: Діва, Діва, без неї життя не життя. І ця думка, це бажання доводили його до розпачу, надто коли він став помічати — а це було видно й голим оком, — що Бастіан теж позирає на неї. А в нього борода й вуса біляві, кучері в’ються рясними кільцями, рум’яне обличчя грінго, а не смаглявого турка, такого ж темношкірого, як і баїянець метис, — куди вже йому, Касторові, рівнятися до каменяра! А вона ж не француженка, вона сержипанська смаглявка, і тому, певна річ, віддасть перевагу голубоокому білому, а не чорнющому негрові.
Побачивши, як Дурваліно витягає з колодязя воду для кухні, Фадул згадав Зезинью Пальму й тяжко зітхнув. Взагалі-то гріх нарікати: колодязь виявився корисною затією, і Дурваліно, простоявши рік за прилавком, показав себе тямовитим і, як не дивно, чесним хлопцем. Зезинья, дрібногруда, з вузькими стегнами, позбавлена тих принад, які цінував турок, — щоб було доволі й спереду, і ззаду, — прив’язала його до себе так міцно, як жодна інша жінка. Личко в неї, як кулачок, тіло, як у статуетки, серце залюбливе, на втори слабка. Фадул ще раз скрушно зітхнув.
Чого ж це він думає про неї так, ніби дівки вже немає на світі й вона спочиває на цвинтарі Лагарто. На щастя, цього не сталось. Хоча лежить вона в землі чи сидить під замком у пансіоні — різниця для нього невелика. Тільки уві сні чи у мріях йому вчувався її співучий, ніжний голосок, її любовний поклик: ходи сюди, турчине, покажись, я вже скучила за тобою! Вона вигадувала для нього різні наймення, видурювала гроші, заважала працювати — ангел небесний, благословення Боже. Співала переливчасто: мій, мій, мій! Як йому тужно!
Лише одну-єдину вісточку отримав від неї Фадул після того, як у зажурі вона вирушила в Сержипе: лист передав йому посланець, небіж її Дурваліно, довгий, як тичка, ластатий підліток у штанцях до колін. Цього набазграного невправною рукою листа, повного чорнильних плям і закреслених слів, без жодних розділових знаків, Фадул довго розбирав, читав і перечитував, аж поки вивчив напам’ять. Він міг декламувати його, як вірш або біблійний псалом: «…із цих закарлючок мій славний Фадуле ти знай що я не забула тебе і ніколи не зможу забути що мені щоночі сниться той самий сон я в обіймах твоїх і плачу від радості і що це послання моє туди куди рано чи пізно я повернуся з ласки Всевишнього». В кінці, після підпису: «Навіки твоя Марія Жозе Батиста» було наставлено силу-силенну ком, крапок, знаків оклику і питання — мовляв, розставляй, де хочеш.
Згадала вона й свої короткі відвідини Великої Пастки перед самим від’їздом; («коли я побачила як ти живеш гаруючи як віл»). Тим-то й послала до нього свого небожа Дурваліно, сина своєї старшої сестри, сухотної вдови («вона вже на тонку пряде»), щоб узяв до себе за прикажчика. Будь-яка плата, навіть мізерна, була б милістю для нього: «Це все-таки краще ніж пухнути тут з голоду». Зезинья не проминула нагоди й тут шпигнути його за скнарість: «Добре що ти не скупердяй а за хлопця ручуся як за себе». Ну чи ж не ангел небесний!
Про прикажчика, помічника за прилавком він, коли щиро, подумував уже не раз, але де взяти чесну людину? За часів, коли тут бракувало жінок, можна було хоч виспатися як слід. Клієнтуру його складали головним чином обозники й повії, приїжджих траплялося мало. Найбільше роботи припадало на вечір і ранок, він тоді крутився, як муха в окропі. З какаовими плантаціями незмірно побільшало люду та в’ючних обозів. Доводилось не лише рано вставати й пізно лягати, а й не зачиняти цілісінький день дверей, бо покупці могли нагодитися будь-коли. Хочеш заробити — не сиди згорнувши руки, не лягай ситим для ситого життя треба добре потрудитись.
Дурваліно він зустрів гостинно, але стримано. Молодець Зезинья Пальма, ще раз виручила його! А все ж довганеві він не вельми радів, бо в комерції треба пильнуватися не лише з циганами: і сержипанцям не клади пальця в рота. Фауд Каран любив говорити, що сержипанці — це не бразильські араби, а він словами не розкидався.
ebooksa