Надворі хтось затупав. То прибігла жінка, розпатлана, розгублена й схвильована. Ще не добігши до дверей крамниці, вона зарепетувала:
— Капітане Натаріо! Капітане Натаріо!
Світла мулатка, молода, але вже підтоптана, вся мокра від поту; блузка на пишних грудях розхристана, очі круглі, наче вона побачила якесь диво і ніяк не може отямитись. Натаріо ступив їй назустріч.
— Що таке, Рессу? — Її звали Марією да Рессурейсан.
— Дона Збуй-Вік послала передати, що в Бернарди хлопчик. Щойно народився. — Марія зітхнула, і її гранатові вуста розтяглися в білозубій усмішці. — Казала, щоб не хвилювались, все пройшло добре. — Усмішка її розпливлася ще ширше. — А я бачила, як він народився!
На обличчі в Натаріо не здригнувся жоден м’яз. Треба було добре знати метиса, щоб помітити на його обличчі сліди хвилювання чи вдоволення. Проте й полковник Боавентура Андраде іноді читав чужі думки.
— З сином тебе, Натаріо. — Він поклав руку кумові на плече. — Треба випити за його здоров’я.
— У мене є пляшка непоганої ганусівки. Я привіз її з Ітабуни, від сестер Фархат. Зараз принесу, — заметушився Фадул.
— Облиш на потім, Фадуле. Це напій грінго, не для наших горлянок. За хлопчика треба хильнути чарку кашаси. Та й за дівчину також.
З Ослячого шляху долинули мелодійні, урочисті звуки — підходив обоз. На збруї головної мулиці видзвонювали бубонці.
Розпізнати турка, хай він сирієць, араб чи ліванець, дуже легко. Всі одного кодла, турки, та й годі, їхні характерні ознаки — закарлючений ніс і кучеряве волосся, та ще жахлива вимова. Вони споживають сире м’ясо, побивши його кам’яним товкачем. Так гадала Діва, коли підходила з батьками до мурованого, побіленого будинку; того вечора у Велику Пастку прибули, долані страхом і непевністю, перші сержипанці.
Замість турка вони побачили чорнющого негра; він кував залізо, голий до пояса, на стегнах пов’язка — засмальцьована шкура поркарі. Вражена діва зайшлася заразливим сміхом, а коваль зареготав і собі, дзвінко й добродушно. Веселий хазяїн запросив гостей до себе й відрекомендувався:
— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел. Живу тим, що підковую віслюків.
Діва урвала сміх, споважніла, їй одразу стало спокійно й затишно. Обернувшись до Ванже, помітила в насторожених материних очах підбадьорливу, теплу іскорку. Обличчя Амброзіо променіло. Звідки цей спокій, це відчуття, що все найгірше позаду? В кузні бризкали іскри, шугали язики вогню. Негр стояв перед ковадлом — добродушний, сміхотливий, величезний гордий звір, величезне дерево, уособлення сили й лагідності, весела чиста істота. Діва знову засміялася, але вже дівочим, майже манливим сміхом.
Кастор губився в здогадах, намагаючись вгадати її вік. Тендітна, не ніжки, а циби, припорошені пилом коси, покажи пальця — зарегоче, зовсім дівча. Але під платтячком випинаються груденята, очі імлисті, з поволокою, посмішка загадкова, на личку тінь задуми: та це ж доросла дівчина. їй можна дати і тринадцять, і шістнадцять, і всі сімнадцять років.
Негр провів прибульців до армазему Фадула Абдали. Діва йшла поруч, потупивши очі. Факел поглядав на неї щиро й привітно. Процесію замикав Горюха; пес біг, махаючи хвостом.
Чотирнадцять їй виповнилося в дорозі, і якби не Ванже, ніхто б цього не згадав. У Мароїмі, за добрих давніх часів, з такої нагоди готували обід, пекли коржі з маніоки, і, якщо день випадав надільний чи святковий, запрошували до столу сусідів та кумів. Хто знає, чи відсвяткуєш п’ятнадцятиріччя як годиться, коли вони осядуть у цьому виселку, де всім орудує озброєний до зубів верхівець, отой капітан.
Отож про день народження дочки в тому важкому, втомливому поході згадала лише Ванже. Вона ж мати, та ще й стурбована повільним розвитком своєї найменшенької. Рахітична, худенька дитина ніби спинилася в рості й розквітати не поспішала. Ванже в усьому винуватила напасті — втрату домівки й землі; вони давалися взнаки у кволому тілі, в незграбних рухах, у нападах то журби, то шалу. їй уже чотирнадцять, а в неї ще не пішла краска — знак, що готова до заміжжя, до народжування дітей. Невже такою і залишиться?
Того вже далекого вечора, після приїзду в Велику Пастку, вони на вигоні заходилися варити вечерю: трохи продуктів дали місцеві мешканці, трохи дав у борг турок. Перед убогою трапезою жінки пішЛи на річку. Треба ж помитися з дороги. Негр Факел показав їм Дівоче Біде, спокійний затон серед бистрини. Дінора скупала дитину, а Діва розплела коси.
Кастор, добряга й галантний кавалер, пішов до майстерні по солонину, щоб почастувати прибульців. Потім одвів жінок до халупи Епіфанії, що досі порожнювала, — чи халупа була гірша за інші, чи боялися, що раптом повернеться Епіфанія, жінка сварлива, свавільна й злослива. Стара Ванже лишилася з чоловіком і синами на вигоні: все одно всі в халупі не помістяться. Тож Кастор одвів трьох: Дінору з немовлям, вагітну Ліа й Діву. Агналдо пішов подивитись, як улаштується Ліа. Горюха гавкав на місяць, що млиновим колом викотився з-за річки.
ebooksa