Вентуринья подався в Ріо-де-Жанейро до своєї грінги, а зажуреному полковникові, щоб трохи розвіятись, не залишалося нічого іншого, як об’їжджати какаові плантації. Проте для розваги цього було замало.
— Вам треба, полковнику, взяти когось до «великого дому» на підмогу сії Пекені. Вона вже стара, сама не впорається. — Більше він нічого не додав — і цього цілком досить.
— Твої поради, Натаріо, завжди слушні.
На фазенді Винозоре полковник Боавентура Андраде жартома спитав, чи не хоче Натаріо її продати. Як тут господарювали, його не здивувало: так само господарювали і в Аталаї. Зате здивувала його Велика Пастка — здивувала розмірами й багатолюдністю.
Спішуючись біля конов’язі, неподалік від армазему Фадула Абдали, полковник Боавентура Андраде спитав у Натаріо:
— Скільки ж це років минуло, Натаріо?
— Та вже сім, полковнику.
— Я добре пам’ятаю тодішню глушину. І твої слова, що тут колись виросте місто. Тепер уже недовго чекати.
Гість явно перебільшував. Виселок щойно почав розростатись, але доти тільки животів. То були тоскні роки, коли бракувало жінок, і Фадул терпів люті муки, як святий Антоній у пустелі. От і турок вибіг надвір допомогти полковникові злізти з мула.
— Яка радість, полковнику, бачити вас у нашому закутні!
— Добридень, Фадуле. Мушу сказати: я просто ошелешений. Зроду не думав, що виселок так розростеться. Чутки доходили, але те, що я побачив, просто неймовірно. Ви не прогадали, покинувши мандри й осівши тут. Недарма кажуть, що араби мають добрий нюх — тільки де з’являться, як справи одразу йдуть угору. Скоро забагатієте, посадите какао.
— Це, полковнику, мене привів сюди Всевишній, узяв за руку й привів. Але якщо я витримав, не втік, як стало непереливки, то тільки завдяки капітанові. Якби не він, просто не знаю, чим би це все скінчилось.
Стоячи перед входом до армазему, полковник роззирався довкола. За річкою, скільки сягало око, тяглися лани.
— Розкішна кукурудза! Сержипанці?
— Здебільшого. Але є й сертанці, — відповів Натаріо.
— Одна сім’я прибула навіть сьогодні, — повідомив турок. — Приїхали гуртом з Естансії, п’ятеро душ.
— З Естансії? Я сам звідти. Гарне місце дожидатися смерті. — Скільки ж це він не був у місті, де народився й почав працювати? Відколи помер батько, старий Жозе Андраде, який не покинув рідної домівки й грав на тромбоні в місцевому оркестрі. — Естанці непоганий народ, дружний і працьовитий. Не те що ці північани з узбережжя Сан— Франсиско. — Камінець у город Натаріо. — Нехлюї, хвальки, еге ж, Натаріо?
Капітан зрозумів натяк, але не образився, тільки ледь усміхнувся:
— Що ж ви хочете, полковнику? В Естансії бідність, а в Сан-Франсиско навіть не бідність, а невилазні злидні.
З-за річки почувся ослячий крик. Полковник, поки Фадул не запросив до армазему, обводив поглядом нові хатини на Ослячому шляху, що їх було вже чимало. Озирнув купку збитих абияк халупок за вигоном.
ebooksa