Сакраменто була така пишна красуня, що, коли вона зрізала плоди на какаових плантаціях, спритно орудуючи уламком ножа, жоден пеон, лісоруб чи погонич не смів і підійти до неї.
Була вона не тільки напрочуд вродлива, а й стримана, поважна дівчина; їй уже минуло п’ятнадцять років, проте вона ніби й не думала покидати мазанку, де жила разом з матір’ю, щоб зійтися з якимсь чоловіком. Хто тільки не пас її хтивими очима, коли вона проходила мимо, скромна, але така зваблива; така охайненька, а постать під ситцевим платтячком так і грала! Та всі тільки лупали очима, від Еспіридіана, білоголового негра охоронця, що супроводжував полковника в дорозі й стеріг його дім з рушницею в руках, і до хлопчаків підпасків.
Сам Вентуринья під час одного короткого наїзду помітив її і показав Натаріо; адвокат стояв з метисом біля помістків із сухим какао, жваво обговорюючи свої любовні походеньки: з Натаріо був добрий слухач. Сакраменто витанцьовувала у кориті з м’яким какао; той медовий танок мав від м’якуша відокремити кісточки, які потім сушилися на помістках і в сушарнях. Мед стікав по тріщинах корита. Високо підсмикавши плаття, Сакраменто показувала округлі стегна, що аж ходором ходили.
— А гарненька мулаточка! Диви, Натаріо, варта…
— Нічого не варта, Вентуриньє. Наше діло сторона, у неї і без нас…
— Ага, то це твоя куріпка? Вітаю!
— Я б не проти, але… — Він хитнув головою у бік садиби.
— Невже старий?
Вентуринья реготнув: з веранди полковник спостерігав за двома жінками біля корита, матір’ю і дочкою, сією Ефіженією і Сакраменто. Натаріо перевів розмову на інше:
— Краще розкажи, кому ти подарував ту цяцьку, що купив у Фадула.
— Та одній танцівниці, німкені на ім’я Кат. Вогонь, Натаріо, петарда. І одружена.
Минулого разу Вентуринья розповідав, як, приїхавши з медальйоном у Ріо, він застукав розкішну Аделю, виконавицю аргентинських танго, «закохану в мене по вуха, Натаріо», в ліжку з круп’є кабаре, — гральний зал був у підсобці, — таким собі Аристидом Піф-Паф. І так його віддубасив, що той ледве втрапив у двері. Чи Натаріо пригадує той чудовий нагай, свій подарунок? То він йому дуже пригодився: Вентуринья списав ним тій хвойді обличчя й сідниці.
— То в тебе тепер німкеня? Невже тобі до вподоби якась грінга?
Та ні, роман з німкенею тривав недовго; її покликали інші міста, інші театри, і вона з чоловіком поїхала з Ріо. У нього зараз інша танцівниця; хоч і португалка, але такої кралі світ не бачив.
— Ти чув про такий танець: фламенко? Його танцюють з кастаньєтами.
Ні, такого танцю Натаріо не знав. Але бачив в ітабунському цирку одну циркачку з кастаньєтами; вона танцювала, вбрана в тісний корсаж і рясну спідницю. На вигляд циганка, а може, й португалка. Вентуринья навіть затряс своїми розплилими тілесами, мугикаючи й приклацуючи пальцями, мов кастаньєтами.
— Схоже… — визнав Натаріо.
Вентуринья мовив задушевно:
— А що вже ревнива, страх. На іншу не можу й глянути, кидається пантерою, вже не один скандал влаштувала. Закохана іспанка здатна на все. — Він засміявся вдоволено: пересичений хлопчак, постійний клієнт такараських та ітабунських хвойд, завжди охочий хвалитися своїми походеньками. — Знаєш, як її звати? Уяви собі: Ремедіос.
— Ремедіос? Ну й вигадник же ти! Ремедіос! Невже є таке ім’я?
ebooksa