І додав серйозно:
— Запам"ятай, ми не силуємо нікого, розумієш? Кожен член організації, що привів свого знайомого, відповідає за нього. І ця відповідальність надто серйозна, щоб ставитись до цього легковажно.
— Я розумію.
— Гаразд. Чи нема у тебе когось на прикметі, в кого ми могли б розмістити підпільну друкарню, гектограф, шрифти і інше? Нам треба якесь ізольоване приміщення або ж сарай у відлюдному закутку.
— Є.
— Люди надійні?
— Це у мене вдома.
— У тебе? А твій батько?
— В нашому садку є сарай. За двісті метрів від будинку, в садибі. Там всілякий старий мотлох. І соломи повно. Садибу і сарай ми заорендували в одного старого, він трохи займався садівництвом. Після його смерті туди ніхто не ходить. Навіть батько. Правда, двері на ключ не замикаються, але ми можемо почепити замок.
— А як квартал і сусідні вулиці?
— Окремі садиби. У двох інших будинках в глухому закуті вулиці живуть пенсіонери.
— Це далеко від сарая?
— Кількасот метрів.
— Розкішно! На машинці ти вмієш клацати?
— Трохи.
— А на гектографі, мабуть, ніколи не доводилось?
— Ні, але я навчуся.
— Можна пройти в сарай так, щоб не помітив твій батько?
— Ні! Наша покоївка і куховарка мадам Тьєрі іде одразу після п’ятої години. Вечерю готую я сама.
— А в разі потреби ти зможеш передрукувати і розмножити матеріал між п"ятою і восьмою годинами?