— Що сталося?
— Увімкни, узнаєш!
Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:
— У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина — державний злочинець…
Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.
Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:
— Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. — Він показав їй на вільний стілець.
Напроти Лежнєва сиділо двоє: один — статечний, опасистий, в окулярах; другий — молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.
— Власне, будівництво почалося в кінці квітня, — продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. — А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.
— Старе приміщення — уціліла частина замку? — спитав Лежнєв.
— Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, — він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.
— А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? — роздивляючись план, спитав Лежнєв.
— Признатися, не цікавився, — стенув плечима чоловік в окулярах. — Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, — він показав по плану, — Старих фундаментів тут немає.
— Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, — втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. — Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття — _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.
— Що за бункер? — поцікавився Лежнєв.
— А бог його знає! — розвів руками виконроб. — Одні кажуть — арсенал був; другі — винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.
— Археологи? — перепитав Лежнєв.
— Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.
— Звідки археологи? — поцікавився Лежнєв.
— З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, — точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.
ebooksa