— А он і праворуч ще, пане! — вигукнув Мігу, зір в якого був такий, ніби він дивився в підзорну трубу.
«Сперанца» тим часом ішла вперед, вміло маневруючи. До острова залишалося всього метрів двісті. Мігу показав рукою:
— Дивіться, он ліворуч ще один!
— Господи, та тут ніби відбувся бій! — пробурмотів Антон. — Здається, на березі лежать трупи, ти бачиш, Мігу?
Юнга вискочив на парапет і пильно подивився на берег.
— Справді, пане! — вигукнув він. — То мертві пірати, я впізнав їх по тюрбанах.
— Не була б це пастка! — сказала Аднана.
Тут, на рейді, хвилі були спокійніші, але їх чорно-червоний колір не давав змоги побачити приховані скелі.
— Твоя правда! — погодився капітан. — Ми не повинні цьому вірити. Гей, Ісмаїле, приготуй гармати! А ви, хлопці, приготуйте рушниці, бо вони можуть знадобитися.
Негріле, який стояв, зіпершись передніми лапами на парапет, і допитливо розглядав незнайомий острів, підняв тремтячу морду вгору, неспокійно понюхав повітря і враз почав вити. Вив він не зі злості, не зі страху, не від безсилля — це було виття жалю, що краяло серце.
І тут усі побачили, — до берега було не більше сотні метрів, — що на острові панують смерть і пустка, лише кілька хирлявих пальм на бідній землі погойдували темним гіллям, ніби жалобними стрічками.
— Острів залишений! — розчаровано пробурмотів капітан.
— Вони втекли! — додала Аднана.
— Судячи з усього, їх прогнали!
Тепер на березі чітко виднілися трупи, на скелях стояли мертві гармати, і вітер подеколи байдуже доносив трупний запах.
Капітан, хоч зовні й здавався спокійним, безнадійно питав сам себе, в якій частині острова він знайде труп свого приятеля.
— Приготуватись до висадки! — наказав він.
Люди кинулись до вітрил. «Сперанца», слухаючи руку Аднани, описала коло, стала носом проти вітру і повернулася правим бортом до вирубаного в скелі причалу. За сотню метрів від її корми видно місце, де, судячи з усього, був спущений на воду корабель піратів, — тут лежали купи трісок, шматки дощок, колоди, стружка, — явні ознаки завершеної роботи. Але самого корабля не було, він пішов — і не знати куди.
Першим висадився на берег Негріле. Не встигла «Сперанца» пришвартуватися як слід, він стрибнув через парапет і кинувся вздовж берега, не перестаючи вити.
На вершині видно було повішених, які розгойдувалися під вітром, усі в каптанах — їх носили не бранці, а їхні охоронці, пірати Безбородого.