Підняти вітрила!

— Де француз?

— Утік, нема!

— Коли втік?

— Три Місяці тому. Двадцятого липня, тоді була різанина.

— І куди він пішов?

— Не знаю. Змилуйтеся наді мною!

Антон був схвильований. Звісно, ця проява перед ним не могла знати, куди подався бранець. Але що сталося тут три місяці тому?

— Встань!

Чоловік підвівся. Він був довготелесий, кістлявий, крізь лахміття проблискувала брудна шкіра, волосся аж до плечей, обличчя заросле, видно було тільки здичавілі очі.

— Ну, розкажи, що тут сталося, як утік француз?

Люди стояли кругом пірата з рушницями в руках, неспроможні вимовити й слова. Тільки Мігу стояв поодаль, зіпершись на каміння, на очі його накочувались сльози, а сам він погладжував лапу Негріле.

— Йому болить, а він не може сказати… — плакав юнга.

— Ми його перев"яжемо — і все буде гаразд, — заспокоїв хлопця Герасім. — Аби тільки кістка не перебита!

— Але ж вона перебита, дядьку Герасіме!

Несамохіть бігаючи очима по людях, пірат зустрівся поглядом з Аднаною і, побачивши її лише тепер, знову затремтів.

— Це ти…

— Так, Абдуло! Ти мене пам"ятаєш? — На блідному обличчі дівчини з"явився вираз зловорожості.

— А-а… Гусейм?

— Його з"їли акули!

Очі пірата ледь не вискочили з орбіт.