Хлопець кивнув головою. Ісмаїл просунув руку поміж ґрат і взяв фонограф.
— Цей мерзотник, судовий виконавець, не захотіти його брати?
— Хотів, але ми сказали, що це ми його купили, а не ви.
— То навіщо ти мені його приносити? Чому не зберегти?
— Усі вирішили повернути його вам, може, вам легше буде…
— Дякувати! Цей виконавець хотіти ще щось узяти?
— Так. Хотів забрати голубі атласні шаровари. Але Аднана сказала, що вони її. Я їх приніс вам у торбі.
— Дякувати Аднана. А хто готувати їсти, вона?
— Вона… Дядьку Ісмаїле, ви не падайте духом! Через шість місяців ми вертатимемось назад і тоді заберемо вас!
— Хто так сказати?
— Усі!
— І капітан?
— Він теж… Ну, я вже піду, бо в обід вирушаємо. Бувайте здорові!
— Ходити здоровий, мій хлопчику!
Мігу повернувся й швидко пішов, боячись, що в нього бризнуть сльози.
Поміж старенькими й низенькими будиночками повівав океанський бриз, у порту перегукувались гудками пароплави… Хлопець не дуже додивлявся, куди йти, бо його вів Негріле, натягуючи за повідок, ніби хотів якомога швидше дістатися додому й позбутися нашийника.
— Гей, Негріле! Що з тобою?
Мігу відчув, як затремтіла мотузка в руці. Собака зупинився на тротуарі й почав гребти землю, принюхуючись до протилежного тротуару. Там ішло багато людей, але до чого, в дідька, він принюхується? Щось там було, адже Негріле не вередував ніколи.
Перед ними був чималенький магазин. Всередині ще ходили люди з бідонами, знадвору фарбували в червоне віконниці й віконні рами, а візники розвантажували бочки й скочували їх у льох.
— Що таке, Негріле? — стурбовано спитав Мігу.