Твори у дванадцяти томах. Том третій

І знову, як і раніше, в очах її заблимав давній невимовний жах.

— Невже він?.. — промовила вона тремтячим голосом.

Я кивнув головою.

РОЗДІЛ XXXIII

Весь день ми чекали, що Вовк Ларсен зійде на берег. Довгі години тяглись у нестерпній тривозі. Щохвилини то одне, то друге з нас кидало погляд на «Привида». Але Вовк Ларсен не з"являвся. Він навіть ні разу не вийшов на палубу.

Мабуть, у нього знову заболіла — голова»? — сказав я. — Він лежав на юті, коли я його залишив. Він може пролежати там цілу ніч. Либонь, треба мені піти подивитися.

Мод звела на мене благальний погляд.

— Нічого не бійтесь, — умовляв я її. — Я візьму револьвери. Ви ж знаєте, що я забрав із судна всю зброю.

— А його руки! Ті страшні, сильнющі руки! О Гамфрі, я боюсь його! — скрикнула вона. — Не ходіть, прошу вас, не ходіть туди!

Вона благально поклала свою руку на мою, і серце мені вабилося швидше. Напевне, ту мить усі мої почуття можна було прочитати в моїх очах. Люба, мила жінка! Як по-жіночому вона мене тримала й просила! І та жіночність була мов роса й сонце для моєї мужності, пожива й джерело нової сили. Я ладен був уже обняти її, як тоді серед табуна котиків, але подумав і стримався.

— Я не буду ризикувати, — сказав я. — Тільки гляну на палубу й подивлюся, що він там робить.

Вона поважно стиснула мені руку і відпустила мене.

Місце, де лежав Ларсен, уже порожнювало. Він, очевидно, зійшов униз. Ту ніч ми з Мод вартували по черзі, бо хто ж його знав, що надумає Вовк Ларсен. Він був запевне здатний на все.

Ми чекали його другого дня й третього, але він не показувався.

— Це в нього той головний біль, оті напади, — сказала Мод пополудні четвертого дня. — Мабуть, він хворий, тяжко хворий. А може, помер?.. Або помирає, — додала вона перегодом, не діждавшись моєї відповіді.

— Так було б краще, — відповів я.

— Але ж, Гамфрі, подумайте, людина помирає, наш ближній — і в останню годину біля нього нікого нема.

— Можливо., — сказав я.

— Так, можливо, — погодилась вона, — бо ми не знаємо напевне. Тільки якщо він справді помирає, то це жахливо — отак його покинути. Я собі ніколи цього не пробачила б. Ми повинні щось зробити.

— Можливо… — сказав я знову.