Кіт, хоч уже й снідав сьогодні, охоче підсів до вогнища й перекусив удруге. Тепер, після кількох тижнів поневірянь, апетит у нього став просто вовчий. Він міг їсти будь-що і будь-скільки, і не знав, що таке нетравлення. Куций виявився балакучим та ще й песимістично настроєним. Від нього Кіт довідався чимало всякого про їхніх господарів і почув невтішні віщування щодо їхньої подорожі. Томас Стенлі Спраг — молодий гірничий інженер і син мільйонера. Лікар Адольф Стайн також син багатія. Завдяки батькам обидва мали підтримку одного синдикату, що фінансував їхню клондайкську експедицію.
— О, в них грошей кури не клюють! — провадив Куций. — Коли вони висідали на берег Даї, платня за фунт вантажу підскочила до сімдесяти центів, але нікого було наймати — жодного індіянина. Аж тут якось партії справжніх рудокопів зі Східного Орегону пощастило найняти гурт індіян таки ж по сімдесят центів. Носії вже навантажилися — три тисячі фунтів, — коли з"явилися Спраг і Стайн. Ці запропонували їм по вісімдесят, тоді по дев"яносто центів, а тоді навіть по цілому долару за фунта. І врешті індіяни скинули той вантаж і взяли їхні клунки. Спраг і Стайн, як бачите, дісталися сюди, хоча це їм влетіло в три тисячі, а орегонці й досі десь на березі. Вони не виберуться звідти до наступної весни.
— О, гроші сіяти вони мастаки, а до інших людей їм байдуже. Знаєш, яку штуку вони утнули тут на Ліндермені? Теслі саме викінчили човна за шістсот доларів для прибульців із Фріско. Спраг і Стайн відвалили їм цілу тисячу, й ті, не довго думаючи, розірвали домовленість. Човен-то добрий, але здобуто ж його шахрайством! А ті бідолахи знов-таки застрягнуть тут до наступної весни. Випий-но ще кухлика! Повір мені, я нізащо в світі не поїхав би з ними, якби мене не вабило до Клондайку. Нечесні люди. Заради власного зиску обібрали б і мертвого. А ти підписував умову? Кіт крутнув головою.
— Тоді шкода тебе, парубче. Адже тут голод, і вони виженуть тебе, тільки-но дістануться Доусона. Взимку багато людей голодуватиме…
— Але ж ми умовилися на словах… — почав Кіт.
— То на словах! — відрубав Куций. — Ти скажеш одне, вони інше, от і доведи. Та нічого, не журися. А як тебе звуть, парубче?
— Зви мене Смоком, — відповів Кіт.
— Отож-бо, Смоку, наберешся ти лиха з тією словесною умовою. Добра від них не жди. Кажу-бо, ці лежні — мастаки лише тринькати гроші, а працювати незугарні, вся робота буде в нас на шиї. Оце треба було б годину тому вже виїхати, а вони досі хропуть. Скоро почуєш, як вони порозплющують очі й закричать: «Кави!» Це щоб дорослим чоловікам каву до ліжка! А ти вмієш веслувати? Я ковбой і золотошукач, але на воді — нічого не тямлю. Вони — й поготів. А ти?
— Де там, — сказав Кіт, щільніше тулячись до брезенту, бо саме захурделило сипучим снігом. — Хлопчаком колись їздив на човні, ото й усе. Та вже якось навчимося.
Вітер задер крайчик брезенту, й за комір Куцому посипався сніг.
— Атож, навчимося, — буркнув він. — І дитя може навчитися. Але, їй-бо, нам сьогодні не вирушити.
Була восьма година, як з намету загукали кави, а десь близько дев"ятої з"явилися й самі роботодавці.
— Гей! — гукнув Спраг, випещений, червонощокий молодик років двадцяти п"яти. — Час би й рушати, Куций. Ви та… — тут він запитально глянув на Кіта. — Перепрошую, вчора я не зовсім розчув, як вас звуть.
— Смок.
— Отже, Куций і ви, містере Смоку, беріться до човна.
— Просто Смок, без містера, — зауважив Кіт.
Спраг сухо кивнув головою, й вони вдвох зі Стайном, струнким сухорлявим юнаком, подалися між намети. Куций значуще підморгнув Кітові.
— Понад півтори тонни вантажу, а вони й пальцем не кивнуть. Ось побачиш.
— То нам же за те й платять, щоб ми все робили, — бадьоро відповів на це Кіт. — Ми й самі впораємося.
Перетягти на плечах три тисячі фунтів за сотню ярдів — це робота не легка, а ще в отаку завірюху, провалюючись важкими чобітьми в кучугурах снігу, — то й зовсім виснажлива. До того передусім треба було скласти намета й спакувати всяке табірне начиння. Покінчивши з цим, Смок та Куций узялися вантажити човна. Щораз, як човен під тягарем осідав, його відштовхували далі й далі від берега, отож відстань, що її мали перебродити вантажники, все збільшувалася. До другої години, одначе, роботу було скінчено, й Кіт, дарма, що двічі снідав, так охляв, аж у нього коліна тремтіли. Куций почувався не краще. Він понишпорив і в одному великому казанку натрапив на холодні боби впереміш із здоровими куснями грудинки. Напохваті знайшлася лиш одна ложка з довгим держаком, і вони по черзі запускали її в казанок. Кіт без усякого жарту запевняв, що зроду не їв нічого смачнішого.