Небіж лише махнув рукою на північ, у бік розбурханого озера.
— Нема рації повертатися, коли дістався так далеко, — пояснив він. — Та й ведмедина мені до смаку. Я піду далі.
— Ти ж без грошей, — заперечив Джон Беллю. — І ніякісінького спорядження!
— Я знайшов роботу. Погляньте-но на свого небожа, Крістофера Смока Беллю! Він має роботу. Він тепер слуга поважного господаря. Півтораста доларів на місяць і харчі. Наш небіж вирушає на Доусон у товаристві двох джентльменів та ще одного слуги. Хай він западеться, той О’Гара: п своєю «Хвилею»! Бувайте!
Ошелешений Джон Беллю спромігся лиш пробурмотіти:
— Нічого не розумію.
— Кажуть, що в басейні Юкону до біса ведмедів, — пояснив Кіт. — Ну, а в мене лиш пара білизни, то я піду пошукаю ведмедини.
ВЕДМЕДИНА
І
Уже сіріло, коли Смок Беллю, заточуючись від поривів дужого вітру, вийшов на берег. Там з десяток човнів навантажувано коштовностями, що їх пощастило перекинути через Чілкут. Човни були неоковирні, сяк-так збиті зі щойно зрубаного дерева. Один з них, уже навантажений, саме відпливав, і Кіт спинився подивитися.
Вітер на озері був ходовий й дув просто в берег, зганяючи хвилі на мілизну. Люди з того човна, спрямовуючи його на глибінь, хляпали у високих гумових чоботях по воді. Двічі їм пощастило. Та поки вони влізали в човна, їх знов односило назад. Кіт завважив, що бризки на бортах човна вмить замерзають. Третя спроба була трохи успішніша. Двоє чоловіків, що останні влізли в човна, змокли по самий пояс, зате човен виплив на глибоке. Насилу піднімаючи важкі весла, човнярі почали гребти від берега. Не забарилися вони й напнути вітрило з укривал, але вітер одразу зірвав його, і їх утретє кинуло на берег.
Кіт осміхнувся й пішов далі. Йому також доведеться боротися з вітром та хвилями — у новій ролі служника сьогодні й він вирушає в такому самому човні.
Повсюди люди шпарко працювали. Наближалася неминуча зима, й кожен спішив перебратися через низку озер, доки не скувало їх лютим морозом. Проте, коли Кіт підійшов до намету добродіїв Спрага і Стайна, то не побачив ніякого пожвавлення, ніби в них і на гадці не було відпливати.
Біля багаття, під захистком брезенту сидів куций натоптаний чоловічок, посмоктуючи самокрутку.
— Здоровенькі були! — привітався він перший. — Це ви новий служник містера Спрага?
Кіт Беллю кивнув. Його вразило, як той, ледь не підморгнувши, притиснув на словах «містер» та «служник».
— Ну, а я служник містера Стайна, — пояснив чоловічок. — По-простецькому кличуть мене Куций, бо я тільки п"ять футів і два дюйми на зріст, або Джек Куций. Іноді ще — Джонні Спритник.
Кіт потис йому руку.
— Либонь, виросли на ведмедині?
— А так, — ствердив Куций. — Хоча, як на мою пам"ять, першою їжею мені було буйволяче молоко. Сідайте, поїжте. Наші пани ще затинають хропака.