— А їй-бо, — мурмотів Кіт, плямкаючи, — я ніколи не знав, що то є апетит, доки не звідав цих мандрів.
Спраг і Стайн застали їхній бенкет у самому розпалі.
— А чого це ми баримося? Чи не час вирушати? — невдоволено запитав Спраг.
Замість відповіді Куций ще глибше зачерпнув ложкою, виїв з неї й передав її Кітові. Служники мовчки жували далі, доки не спорожнили казанка.
— Либонь, ми тут байдикували, — огризнувся нарешті Куций, витираючи долонею рота. — І нічогісінько не зробили. І вам нічого не приготували їсти. Це все через мене.
— Нічого, нічого. Ми поснідали в одному наметі у своїх друзів, — квапливо відповів йому Стайн.
— Я так і знав, — буркнув Куций.
— То як ви вже скінчили, рушаймо! — підганяв Спраг.
— Онде човен на воді, — махнув рукою Куций. — І вже навантажений. То чого ще треба, щоб рушати?
— Сісти й відштовхнутися. Ходімо!
Господарі сіли в човна, а Кіт і Куций заходилися штовхати його перед себе. Коли вода полилася їм за халяви, вони вскочили в човен. Але ті двоє не були готові з веслами, і човна вмить прибило назад, на мілизну при березі. Так робилося разів шість, і все коштом надмірних зусиль Кіта з Куцим.
Проклинаючи все на світі, Куций похмуро сів на корму й заклав за щоку тютюнової жуйки, в той час як Кіт вичерпував з човна воду, а решта двоє перекидалися неґречними репліками.
— Якщо будете слухатися, я спробую відчалити, — заявив за хвильку Спраг.
Він таки й справді взявся перелазити через облавок, але зараз же його залляло по самий пояс.
— Треба розкласти вогонь, — заволав він, коли човен знову сів на мілизну. — Я замерзаю.
— Змокнути — це нічого, — оскірився Стайн. — Інші люди ще й більше за вас мокли. Краще-но я його відчалю.
Цього разу його геть усього захлюпнуло, і тепер він, не попадаючи зуб на зуб, став вимагати вогню.
— Та вас же тільки покропило, — кепкував Спраг, сам дрібно цокотячи зубами. — Ми рушаємо.
— Куций, витягніть мого клунка з одежею та розкладіть багаття! — скомандував Стайн.
— Човна не розвантажуйте! — вигукнув Спраг.