— Гаразд. Бачите цей льодовик? Поорудуйте там кайлом та прорубайте згори донизу такий собі широкий жолоб — це на день роботи. Зверху донизу. Збагнули? От вам і буде «Чілкут-Крейтер. Акційне товариство перевезень сторчма». За день ви зможете спускати по сотні тонн і пальцем не ворухнувши — тільки грошики в кишеню, центів по п"ятдесят з тонни.
Через дві години Кіт був уже на тому березі, вигадавши на Цьому аж три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він уже наближався до Глибокого озера — іншої вулканічної западини, наповненої льодовиковою водою.
VII
Останній перехід, поміж озерами Довгим та Ліндерменом, тягнеться три милі, і стежка там, — якщо можна її назвати стежкою, — звивається то вгору на крутий тисячофутовий хребет, а то вниз по слизьких скелях і перетинав широке болото. Джон Беллю аж очі вирячив з подиву, коли Кіт, опріч ста фунтів, завдав собі на плечі ще й п"ятдесятфунтовий мішок з борошном.
— Ходімо, дядечку, диво загартованості! — кепкував небіж. — Ви що, забули смак ведмедини та єдину пару білизни?
Джон Беллю похитав головою.
— Я вже старий, Крістофере.
— Та вам же тільки сорок вісім. Хіба ви забули, як мій дід, сер, а ваш батько, старий Айзек Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев"ять років?
Джон Беллю, гірко усміхаючись, проковтнув пілюлю.
— Я хочу, дядечку, поділитися з вами важливою новиною. В мені сталися деякі зміни. Виховувано мене мазунчиком, це так. Але тепер я ношу вантажі більші, ніж ви, ходжу швидше, ніж ви, і можу збороти вас одним замахом кулака.
Джон Беллю підніс руку й урочисто сказав:
— Крістофере, хлопчику, я бачу, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з отим клунком за плечима. Ти досягнув майже неймовірних успіхів.
Наостанку Кітові довелося мандрувати туди. Й сюди чотири рази на день, тобто проходити двадцять чотири милі, причому дванадцять з них з тягарем у півтораста фунтів. Він стомився, але почував себе добре й пишався своєю витривалістю. А їв і спав так, як ніколи в житті, і коли йшлося до кінця роботи, аж трохи сумував.
Одне бентежило його. Кіт був певен, що коли спіткнеться із стофунтовою вагою, то вціліє, та якщо впаде з додатковими п"ятдесятьма фунтами, може скрутити в"язи. Стежки через болото доводилося раз у раз торувати нові, бо кожна стежина скоро пробивалася до бездонних мочарів. Отак, прокладаючи собі стежину, Кіт несподівано розв"язав проблему зайвих п"ятдесяти фунтів.
Колихка драговина піддалася під ним, Кіт заточився й брьохнувся ницьма. П"ятдесят фунтів не завдали йому шкоди, хоч і придавили шию, але сто фунтів за плечима дали змогу лише зіпнутися навкарачки, та й годі. Одну руку засмоктало йому аж по плече, а щока вже лежала на твані. Тільки він вирятував ту руку, як загрузла друга. Звільнитися від шлейок було неможливо, а сто фунтів не давали йому встати. Спираючись на руки й коліна й зав"ялаючи то лівою, то правою рукою, Кіт спробував доповзти до того місця, де впав мішок з борошном, та тільки знемігся й так витолочив ледь укриту травою поверхню, що на ній виступила каламутна вода в небезпечній близькості до його носа й рота.
Кіт спробував перекинутися на спину, але натомість загруз обома руками й нараз відчув, що потоне. З винятковою терплячістю він витяг з трясовини спершу одну, потім другу руку, склав їх пластом, сперся на них підборіддям і заволав на поміч. Трохи перегодом позад нього хтось зачвякав по багнюці.
— Поможи, друже! — озвався Кіт. — Кинь мотузка абощо!..
Йому відповів жіночий голос, і він одразу впізнав його.
— Якщо ви розстебнете шлейки, я зможу встати.
Сто фунтів гупнуло в болото, а Кіт поволі зіп"явся на ноги.