— А чи не могли б ви прибрати цього мішка з моєї ноги? — сердито озвалася вона.
Кіт оглянувся й одразу встав на рівні.
— І не мішок це, а мій лікоть. Пробачте.
Таке пояснення тільки роздратувало дівчину, і голос її зазвучав, як виклик.
— Добре, що хоч не перекинули грубку, — докірливо кинула вона.
Кіт мимоволі простежив за її поглядом й уздрів залізну грубку та кавника, біля якого поралася молода індіянка. Він жадібно вдихнув запах кави й озирнувся до дівчини: — Я чечако.
Нудьгуватий вираз у неї на обличчі свідчив, що це їй не новина. Та Кіт не журився.
— Я викинув оту вогнепальну залізяку, — сказав Кіт, кивнувши собі на пояс.
Тоді дівчина впізнала його, й очі її заблищали.
— Ніколи б не подумала, що ви дістанетесь аж сюди, — здивувалася вона.
Він знову нюхнув повітря.
— Щоб я так живий був — кава! — випалив Кіт, уже не криючись. — Ось вам мій мізинець — одріжте його, я й не писну; я готовий на будь-що, я буду вашим рабом цілий рік з гаком, тільки налийте мені кухлик.
За кавою вони познайомилися. Її звали Джой Гастел, і вона тут старожитець. Народилася Джой у факторії біля Великого Невільничого озера, і ще малою зі своїм батьком перейшла Скелясті гори й спустилася на Юкон. Вони й цього разу мандрують удвох, тільки нині він десь забарився в Сієтлі: її батько мало не загинув під час катастрофи «Співака» й повернувся назад до П"юджет-Саунду вже на іншому пароплаві, що врятував потерпілих.
А що дівчина так і сиділа під кодами, то Кіт не зволікав розмовою і, героїчно відмовившись від другого кухлика, звільнив намета. Дорогою він розважав про Джой, що и неї гарне ім"я й гарні очі, що їй, певне, років двадцять два, не більше, що її батько, мабуть, француз; що в ній відчувається воля й палка вдача і що виховувалася вона не в цих диких краях.
VI
По скутих кригою скелях і над лісовою смугою вилася стежина довкіл озера Крейтер і губилася десь у кам"янистому міжгір"ї, що вело просто до Щасливого табору та перших миршавих сосон. Йти пішки з таким тягарем — це зайняло б не один день кривавої праці. На озері був якийсь човен з вітрильцем. Разів два переправитись, і за яких дві години він з усіма своїми бебехами опиниться на тому боці. Та йому бракувало грошей, а перевізник правив сорок доларів за тонну.
— Ваш човник, друже, це золота жила, — закинув Кіт човняреві. — Але ж ось тут є ціла золота копальня!
— Ну то покажіть її, — озвався той.
— Покажу, якщо перевезете мої речі. Ідея чудова, ще й не запатентована, і ви зможете одразу налагодити справжнє діло. То як, згода?
Човняр погодився, й Кіт поклався на його слово.