Кітове безсилля виглядало на звичайну мандрівничу трагедію. А сам собі він скидався на Сіндбада-мореплавця, якому у в"яз на шию дідок. Так оце та «забава, гідна справжнього чоловіка»? Проти неї навіть служба в О’Гари була ніщо. Знову й знову його спокушала думка закинути лантуха з бобами в кущі, скрастися поза табором до берега, сісти на пароплав і повернутись до цивілізації.
Але Кіт не здався. Десь у ньому ще жеврів предківський гарт, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Це стало в Кіта якимсь маячливим приспівом, що його він мимрив кожному, хто повз нього проходив. На відпочинках він заздрісно стежив за індіянами з міцними, як у мулів, ногами, що спокійно собі ступали, несучи вдвічі важчі клунки. Здавалося, вони ніколи й не спочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм і певністю, аж йому моторошно ставало.
Він сидів на землі й уголос лаявся (йдучи він не мав на це сили), ледь утримуючись від спокуси втекти назад до Сан-Франціско. Миля вже була наприкінці, коли Кіт від лайки перейшов до плачу. То були сльози знесилля і злості до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не зазнавала такої поразки. Побачивши, нарешті, пристанок, він розпачливо напружив останню снагу, доплентався туди й упав долілиць із бобами на спині. Перехід однак не вбив його, — Кіт тільки пролежав нерухомо з чверть години, доки зібрався на силі, щоб звільнитися від шлейок. Тоді бідолаху занудило, і в такому стані застав його Роббі, що зазнавав тих самих мук. І, як це не дивно, слабість Роббі надала Кітові бадьорості.
— Що роблять інші, можемо й ми… — сказав йому Кіт, хоч у душі й не був цього певний.
IV
«Мені двадцять сім років, і я справжній чоловік», — раз у раз подумки запевняв себе Кіт. Це було неабияк потрібно йому, бо хоч він і приладнався щодня переносити по вісімсот фунтів, але на кінець тижня втратив п"ятнадцять фунтів власної ваги. Він геть змарнів, лице йому запало, де й поділася гнучкість його тіла й розуму. Тепер Кіт не йшов, а через силу чалапав. Навіть коли повертався впорожні, ноги його підтиналися.
Кіт Беллю перетворився на в"ючака. Він до того знемігся, що засинав над їжею, і сон його був важкий та міцний, як у тварини, опріч хіба тих випадків, коли він прокидався від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла нила. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було пусте проти пекучих ран на ступнях, коли він брів зо дві милі через Дайську низовину, покриту рінню. Ці дві милі були йому за цілих тридцять вісім. Кіт умивався лише раз на день, а своїх поламаних, з болючими задирками нігтів, і зовсім не чистив. Плечі й груди він натер твердими шлейками, і саме тоді мимоволі згадав про биндюжних коней, і чи не вперше збагнув їхні муки.
Та найбільше спочатку він потерпав від харчу. Тяжка праця виснажувала його, а підсилитись не було як — Кітів шлунок не звик перероблювати такими великими пайками грудинку та важкотравні боби. Тож хоч не хоч настав денний голод, що доймав Кіта аж до живого. Але потім прийшов день радощів, і він зміг їсти все, що було, наче пожадлива звірина, а по-вовчому голодні його очі назирали, чим би ще підживитись.
Коли мандрівці перетягли вантаж через Каньйон, довелося змінити свої плани. До них дійшла чутка, що біля Ліндермену позрубувано останні дерева, придатні на човни. Брати Гел і Роберт, з пилками, укривалами й харчем подалися шукати лісу, полишивши решту багажу на Кіта й дядька. Віднині Джон Беллю та Кіт разом куховарили, обидва несли свої пожитки пліч-о-пліч. А час минав, і на вершинах падав перший сніг. Застряти по цей бік перевалу на зиму означало затримку майже на цілий рік. Отож дядько скинув на свою залізну спину стофунтовий клунок. Небіж, затявшися, зціпив зуби й узяв і собі таку саму вагу. Було страх як важко, але Кіт уже трохи звик, та й тіло, втративши разом з жиром і млявість, поволі робилося пружне і м"язисте. До того ж він приглядався і сам дещо метикував. Помітивши, що індіяни накладають ремінці ще й на голову, Кіт приладнав їх собі теж (це окрім наплічних шлейок). Нести стало легше, і він також почав припасовувати зверху що громіздкіше, але не тяжке. Згодом Кіт міг іти, маючи сотню фунтів на плечах та ще п"ятнадцять-двадцять поверх клунка, і при тому ще ніс в одній руці сокиру чи пару весел, а в другій кілька покладених один в одного казанків.
Проте труднощі зростали. Що далі стежка гіршала, а клунки важчали. Щодень снігова смуга на скелястих горах сповзала нижче й нижче. Платня за перенесення фунта багажу підскочила до шістдесяти центів. Від братів, що мали самотужки зробити десь човна, не було ані слуху. Джон Беллю занепокоївся. Перехопивши гурт індіян, що поверталися з Ліндермену, він погодив їх перенести вантаж до верхів"я Чілкуту. Носії заправили по тридцять центів за фунт, і старий геть-чисто витратився, та й то ще лишилося з чотириста фунтів одежі й табірного начиння, що їх він мусив переносити сам, бо небожа вирядив разом з індіянами. Домовилися, що на верхів"ї Кіт потроху перетягатиме вантаж далі, поки його наздожене Джон Беллю.
V
Кіт ледь устигав за індіянами. Тому що перехід мав бути довгий, аж до верхів"я Чілкуту, він узяв на плечі тільки вісімдесят фунтів. Індіяни аж згиналися під своїм тягарем, куди важчим, а проте йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Але він не дуже й побоювався цього, бо вважав себе вже мало не таким самим витривалим, як індіяни.
Пройшовши чверть милі, Кіт порвався був перепочити, та носії не спинилися, і він мусив чалапати далі. Ще за чверть милі Кіт відчув, що не спроможний ступити й кроку, але, зітнувши зуби, подибав-таки за індіянами. А коли здолав цілу милю, сам собі вразився, що він ще живий. Далі він якось уже втягся, і друга миля видалася йому навіть легшою, ніж перша. По третій милі він був ледь теплий, та ба — майже не при тямі з утоми й болю, усе-таки вперто просувався вперед. І саме в ту мить, коли йому здалося, що він от-от знепритомніє, індіяни пристали. На відміну від білих, які спочивали, сидячи з вантажем за плечима, індіяни позвільнялися від шлейок та ремінців і вільно собі полягали, спроквола гомонячи й покурюючи. Збігло добрих півгодини, поки вони знов рушили. Собі на диво Кіт раптом почувся на свіжій силі, й відтепер його правило стало: «Тривалі переходи й тривалі перепочинки».
Схил Чілкуту був таким, яким і уявляв його Кіт з розповідей. Йому часто випадало дертися вгору навкарачки. Ллє, досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт потайки запишався: адже він тепер не пасе задніх, навіть не нарікає на свою долю, а йде в гурті з індіянами. Стати витривалістю майже впорівень з індіянами — така була його нова амбітна мрія.
Коли Кіт розплатився з носіями, вже смеркло. Він лишився сам на гірському хребті, за тисячу футів понад смугою лісів. Зморений і голодний, змокрілий по пояс, Кіт віддав би весь річний прибуток за багаття й кухлик гарячої кави, але натомість повечеряв півдесятком холодних коржів і загорнувся з головою в брезент. Уже засинаючи, нараз він згадав про Джона Беллю й зловтішно осміхнувся, уявляючи, як той тягтиме на Чілкут свої чотириста фунтів. Він і сам волоктиме завтра аж дві тисячі, але ж то з гори.
Рано, не відпочилий до пуття й задубілий з холоду, Кіт виліз з-під брезенту, нашвидкуруч ум"яв зо два фунти сирої грудинки, скинув за плечі стофунтовий клунок та и пустився наниз скелястим плаєм, що вів через вузький льодовик до озера Крейтер. Там він побачив і інших людей з вантажем. Цілісінький день Кіт переносив свої пожитки до горішнього краю льодовика, а що відстань була коротка, то він щораз нав"ючував на себе по сто п"ятдесят фунтів, сам дивуючись, де в нього та й сила. За два долари йому пощастило купити в одного індіянина три морських сухарі, що разом з величезними пайками грудинки становили його денну їжу. Закоцюблий, невмиваний, у зволоженій потом одежі, Кіт спав і другу ніч, завинувшись у полотно намету.
Удосвіта Кіт простелив на кризі брезент, скинув на нього свої три чверті тонни вантажу і взявся тягти. Там, де стежка пострімкішала, саморобні санки пустилися швидше й підбили самого Кіта, тож він опинився зверху свого добра, що навально летіло донизу.
Сотні зігнених під тягарем носіїв спинялися й у подиві стежили за Кітом. А він лиш несамовито гукав остерегтися, і всі поквапно розступалися, даючи йому дорогу. Внизу, на самому краю льодовика, бовванів невеликий намет, що все більшав у Кітових очах, наче блискавично мчав йому назустріч. Утерта стежка звернула ліворуч, а Кіт із своїми санками врізався в біле поле, здійнявши снігову куряву. М"який сніг стишив його шалену гонитву, й Кіт знову побачив намета аж тоді, коли, налетівши на нього, повиривав дерев"яні розчали і в"їхав усередину верхи на своїх клунках. Намета затіпало, мов напідпитку, і крізь морозяну пару Кіт розгледів перелякану дівчину, що сиділа закутана в коци, — ту саму, котра в Даї назвала його чечаком.
— Ну, як мене смоктонуло? — весело запитав Кіт. Дівчина глянула на нього з явним осудом.
— Куди там той килим-самоліт! — провадив далі він.