— Смока — та щоб засмоктало? — здивувався Куций і обернувся до своїх господарів: — А ви йдете?
Мабуть, за ревом води ті не дочули.
Куций та Кіт по коліна в снігу повернулися до перших порогів одв"язати човна. Кіта підстирювала й відвага товариша, і думка про те, що старий Айзек Беллю і взагалі всі Беллю у своєму просуванні на Захід не відступали перед такими, як оце тут, труднощами. Що вони робили, зможе й він робити. Перед ним була ведмедина, свіжа ведмедина, і сьогодні він, як ніколи, знав, що споживати її тільки дужим.
— Тримайся просто на буруна! — гукнув йому Куций, набиваючи рота жуйкою. Човна тим часом підхопило прудким потоком і зносило на пороги.
Кіт кивнув головою, ввесь напружився і наліг на стерно, спрямовуючи човна в саму піняву.
За кілька хвиль, коли їх, напівзатоплених, прибило до берега нижче Білого Коня, Куций виплюнув свою жуйку й потиснув Кітові руку.
— Ведмедина! Ведмедина! — наспівував він. — Ми їмо її сирцем! Ми їмо її живцем!
Вище на березі їх зустрів Брек. Його дружина стояла трохи осторонь. Кіт приязно потис йому руку.
— Боюся, що з вашим човном нічого не вийде, — сказав Кіт. — Він менший за наш і дуже хисткий.
Брек витяг пачку грошей.
— Я дам вам по сотні кожному, якщо проведете мого човна.
Кіт знову глянув на бурхливу Гриву Білого Коня. Насувався довгий присмерк, холоднішало, і довколишній краєвид здавався ще похмурнішим та грізнішим.
— Не в тому річ, — впав у слово Куций. — Нам не треба ваших грошей. Але мій приятель добре розуміється на човнах, і якщо вже він каже, що ваш не витримає, то так воно і є.
Кіт притакнув головою й ненароком завважив, яким благальним поглядом дивилась на нього Брекова дружина. Куций теж це помітив. Товариші зніяковіло ззирнулися, але не промовили й слова. Нишком кивнувши один одному, вони повернулися до початку порогів. Та не пройшли вони й ста ярдів, як здибали Стайна зі Спрагом.
— Куди це ви зібралися? — спитав останній.
— Хочемо перевести й другого човна, — відказав Куций.
— Облиште! Вже смеркає. Треба он розбивати табір. Кіт Беллю так обурився, що йому аж заціпило.
— Адже з ним жінка! — зауважив Куций.
— Це його справа, — озвався Стайн.
— І моя, і Смокова, — не вгавав той.