— Ай правда, — погодився Кіт і потиснув приятелеві руку.
Було ще поночі, задовго до світанку, коли Куций загукав:
— Гей, лежні, прокидайтеся! Та хутчіше! Ось ваша кава, ковтайте її, і то мерщій, бо ми вже рушаємо!
Хоч як сердито бурчали виніжені Спраг і Стайн, а все-таки мусили вибратися на цілих дві години раніше звичайного. Рвачкий вітер щодалі дужчав, обличчя припадали інеєм, весла важніли від криги. Три години, чотири, міняючись місцями, змагалися вони зі стихією — один за кермом, другий зрубував кригу, а двоє на веслах. Північно-західний берег усе ближчав. Але й вітрюган лютував, і врешті Спраг не витримав — кинув гребти. Куций підхопив те весло, хоча сам не встиг і передихнути від веслування.
— Ну то цюкайте кригу! — сказав він, передаючи Спрагові сокиру.
— А нащо? — заскиглив той. — Все одно нам туди не дістатись. Ми повертаємо назад!
— Ні, ми пливемо вперед! — заповзявся Куций. — Зрубуйте кригу! А як відпочинете, зміните мене.
Кінець кінцем ціною неймовірних зусиль вони наблизилися до берега. Та тут їх зустріли стрімкі й гострі скелі, об які розбивалися хвилі прибою. Пристати не було де.
— Я ж казав вам, — скімлив Спраг.
— Ви навіть не писнули, — заперечив йому Куций.
— Ми повертаємо назад!
Ніхто на це не відповів, а Кіт тим часом спрямовував човна вздовж неприступного берега. Один помах весел посував їх лиш на який фут, а часом два-три помахи ледве втримували на місці. Кіт пробував підбадьорити легкодухих господарів. Мовляв, човни, що допливали до цього берега, ніколи назад не поверталися, отже, десь вони ж приставали. Так у надсадній праці збігла ще година, тоді ще.
— Якби всю ту силу, що нагуляли в ліжку, ви доклали до веслування, ми давно були б уже на березі, — по-своєму підохочував господарів Куций. — А то ви тільки прикидаєтесь, наче гребете.
За кілька хвилин Спраг знову жбурнув своє весло.
— Не можу більше! — мало не заплакав він.
— Та й ми теж потомилися, — кинув йому Кіт, що й сам ладен був заплакати — або вчинити вбивство. — Але ж ми не здаємось.
— Ні, повертаймо назад.
— Куций, якщо він справді не гребтиме, візьми в нього весло! — звелів Кіт.
— А певно. Він може обрубувати кригу.
Та Спраг не віддав свого весла. Стайн також перестав гребти, і човна вітром погнало назад.