— Стріляв зовсім недавно, — сказав він.
— Таж куля влучила в спішу, — почав пояснювати Смок. — А він був обличчям до мене в ту мить. Ви самі бачите, що стріляли з того берега…
Чорнобородий на хвильку замислився, але потім похитав головою.
— Ба ні, нас не обдуриш. Ти вистрілив, коли він повернувся до тебе спиною. Сходіть, хлопці, перевірте, чи немає сліду від стежки на той берег.
Ті хутко вернулися й доповіли, що там сніг незайманий, бо навіть заячих слідів не було. Бородань схилився над забитим, вийняв з рани клейтуха й, розірвавши його, видобув кулю. Кінчик тієї кулі сплющився до півдоларової монети завбільшки, але основа її, окутана крицею, вціліла. Він порівняв цю кулю зі Смоковими кулями.
— Доказ безперечний, незнайомцю, тут і сліпому ясно. Ця куля з тупим носом і крицевою оболонкою, і твоя так само. Ця тридцять-тридцять, і твоя тридцять-тридцять. Ця виробництва компанії Дж. і Т., і твоя компанії Дж. і Т. А тепер ходімо на берег та побачимо, як ти це вчинив.
— У мене самого стріляли з тих заростів, — захищався Смок. — Ось же дірка в моїй парці.
Доки бородань обдивлявся Смокову парку, один з його товаришів перевірив магазин у рушниці забитого. Той теж вистрілив лише раз. Гільза досі стирчала в його рушниці.
— А хай йому чорт! Шкода, що сердега Джо не уклав тебе на місці, — гірко мовив чорнобородий. — Одначе він не промахнувся, хоч і мав таку дірку в тілі. Ну, рушай!
— Перше обшукайте протилежний берег, — наполягав Смок.
— Заткни пельку й рушай! За тебе факти скажуть.
Вони звернули зі стежки там, де Смок був звернув, вийшли на берег і понишпорили між дерев.
— Онде він тупцював, зігрівався, — показував Луї. — Отут повз на череві. А оно впирався ліктем, коли стріляв…
— А ось його порожній набій, — мовив бородань. — Тож нам, хлопці, лишається тільки одне…
— А може, ви б спершу спитали мене, чому саме я вистрілив? — урвав його Смок.
— Ще слово, і так заткну тобі пельку, що й зубів не позбираєш. Для відповіді ти ще матимеш трохи часу. Ми люди порядні і вчинимо з тобою по закону. П"єре, скільки ми вже проїхали?
— Миль з двадцять.
— Ну то гаразд. Заховаймо спорядження та одвезім його й сердегу Джо назад до Двох Хатин. Гадаю, нам досить доказів, щоб він завис на гілляці.
IV
Через три години після того, як смеркло, Смок, його конвоїри й небіжчик прибули до табору Двох Хатин. При світлі зірок Смок завважив понад десяток недавно збудованих хатин окруж більшої і старішої хати на плоскому березі річки. Смока пхнули в ту старішу хату, де мешкало троє: високий молодик, його дружина та сліпий дід. Жінка, яку чоловік кликав Люсі, теж була рослява, як звичайно серед піонерів Заходу. Дід — про це Смок довідався згодом — був колись відомий звіролов на Стюарті й осліп минулої зими. Довідався Смок і про те, що табір Двох Хатин заснували торік восени дванадцятеро чоловік, прибувши на шести човнах із харчем. Тут, на займанці Двох Хатин, вони застали сліпого трапера й поселилися поряд нього, набудувавши собі осель. Решта посельців прибула вже взимку, на собачих запрягах. М"яса було тут подостатком, та й золото теж траплялося.