За п"ять хвилин до хати зібрався увесь табір. Смока, зв"язавши йому руки й ноги ремінцями, кинули в куток, і нікому не було до нього діла. Тридцять восьмеро чоловік їх зібралося, дика й буйна братія, все пограничани зі Штатів та франко-канадці. Смокові конвоїри тільки те й знали, що розводилися, як вони застукали його на місці злочину, і кожного з них оточував збурений гурт. Чулися голоси: «Лінчуймо його! Чо" зволікати?» А якогось здоровила ірландця ледь силою утримали, коли він кинувся на безборонного в"язня.
Роздивляючись на людей, Смок завважив знайому постать. То був Брек, що колись його човна він провів через пороги. Смок здивувався, що той не підійшов і не озвався до нього. Але Смок також удав, що не впізнає його. Та згодом він помітив, як Брек, затулившись рукою, підморгнув йому, і йому стало ясно.
Чорнобородий, якого звано Елі Гардінг, урвав суперечку про те, лінчувати в"язня одразу чи згодом.
— Цитьте! — гримнув він. — Майте крихту терпіння. Це мій бранець. Я зловив його й привіз сюди. І вже ж не для того, щоб тут лінчувати. Анізащо. Я міг би зробити це й сам на місці. Я привіз його сюди, щоб судити по правді й закону, і присяйбі, що судитимуть його по правді й закону. Його зв"язано, й нікуди він не дінеться. Нехай полежить до ранку, а завтра його буде віддано до суду, в цій-таки хаті.
V
Смок прокинувся і враз відчув, як протяг гострою крижинкою уп"явся йому в плече. Що це? Адже коли його прив"язували до ослона, ніякого протягу не було, та й лежав він обличчям до стіни. У хаті натопили до жароти, і морозяний струмінь знадвору, де було яких п"ятдесят градусів під нулем, наштовхнув його на думку, чи не витяг хто ззовні шмат моху з-поміж колод. Міцно зв"язаний, Смок насилу спромігся дотягтися губами до щілини.
— Хто там? — прошепотів він.
— Брек, — була відповідь. — Тихенько! Я передам ножа.
— Не варто, — відказав Смок. — Руки в мене зв"язані й прикріплені до ніжки ослона. Та й ніж тут не пролізе. Але щось треба робити. Ці хлопці вирішили мене повісити, а ви, певне, розумієте, що я його не вбивав.
— Не про це мова, Смоку. Навіть як і вбили, то мали підстави. Не про це йдеться. Я хочу врятувати вас. Ви ж бачите, які вони одчайдухи. Вони відірвані від світу й самі на своїх сходинах настановлюють собі закони. Двох вони вже порішили — за крадіж харчів. Одного прогнали з табору без крихти їжі й без сірника. Той пройшов миль сорок і через дві доби замерз. А півмісяця тому засудили другого на вибір: або піти з табору без харчів, або дістати десять батогів за кожну денну пайку. Сорок ударів він витримав та й віддав душу. А тепер вони мають вас. І всі до одного впевнені, що це ви вбили Кайнеда.
— Вбивця стріляв і в мене. Його куля дряпонула мене в плече. Переконайте їх відкласти суд, поки хтось піде обстежить той берег, де був причаївся вбивця.
— Марна річ. Їм досить свідчень Гардінга й тих п"ятьох французів. Та й вони ще нікого не вішали, і їм кортить цього. У них же тут нуднувате життя. На щось путнє вони досі не натрапили, а шукати озеро Несподіванок набридло. На початку зими вони ще пускалися були в мандри, а тепер і це облишили. До того й скорбут з"явився, тож вони дуже розлючені.
— А тут саме я нагодився, — докинув Смок. — А як це ви, Бреку, опинилися в цій ватазі?
— Я запаколив кілька ділянок на Індіянці, залишив там своїх компаньйонів, а сам подався вгору Стюартом шукати Дві Хатини. Тут мене не прийняли, і я осів трохи вище по Стюарту. А вчора прибув сюди по харчі.
— Що-небудь знайшли?
— Та не дуже. Зате винайшов гідравлічний пристрій, що може знадобитися, коли ця країна оживе. Щось наче драга, щоб промивати золото.
— Заждіть хвильку, — урвав його Смок. — Дайте-но я подумаю.
Чуючи в тиші хропіння поснулих, він обмірковував якусь ідею.
— Бреку, вони розкривали мої клунки?
— Я бачив, як два ваших клунки знесли до Гардінгової хатини.