— Атож, анітрохи, — огризнувся Смок, ще вдаліше прикидаючись розлюченим і, пройшовши крізь натовп, подався назад до Доусона. Двічі він пробував перейти по незайманому снігу між зашеретами на той берег, але переслідувачі не відставали, і щоразу він здавався й завертав до доусонського берега. Прошкандибавши Головною вулицею, він перетнув кригою річку Клондайк, дійшов до Клондайк-Сіті й знов повернувся в Доусон. О восьмій ранку, коли почало сіріти, він привів усю стомлену юрму до ресторану Славовича, де в час сніданку столики мало не боєм брали.
— На добраніч, хлопці, — сказав він, сплативши рахунок.
Та це ще був не кінець — йому знову довелося бажати їм доброї ночі біля підніжжя пагорба. Було вже зовсім світло, і далі вони вже не переслідували його, а тільки дивились, як він іде до своєї хатини.
IV
Два дні Смок вештався по місту, і весь час шукачі золота не спускали його з ока. Куций зник разом з санками й собаками. Подорожні з Юкону, Бонанзи, Ельдорадо чи Клондайку ніде його не зустрічали. Залишався тільки Смок, який, звісно, рано чи пізно спробує зустрітись із своїм партнером; тим-то за Смоком стежили день і ніч. Другого дня ввечері він не виходив з хатини, погасив лампу о дев"ятій, а будильник завів на другу ночі. Чатовий почув знадвору дзвін будильника, і за півгодини, коли Смок вийшов на поріг, його чекало вже не шістдесят чоловік, а добрих три сотні. Яскраве північне сяйво освітлювало їх, і в супроводі цього численного почту Смок спустився в місто й увійшов до «Оленячого Рогу». Вмить шинок переповнився вщерть, збуджені й дратливі відвідувачі перепускали чарку за чаркою й цілі чотири нескінченні години дивились, як Смок грає в крибедж із своїм давнім приятелем Бреком. На початку сьомої ранку, злий і похмурий обличчям, ні на кого не дивлячись і нікого не впізнаючи, Смок вийшов з «Оленячого Рогу» й пішов Головною вулицею, а за ним безладними лавами простувало триста чоловік, хором вигукуючи:
— Лівою, правою! Сіно, солома! Раз! Два! Три!
— На добраніч, хлопці, — сердито кинув Смок, зупиняючись на березі Юкону там, де стежка круто збігала вниз. — Я поснідаю і ляжу спати.
Всі три сотні загорлали, що проводять його, і рушили кригою за ним на той берег, до Тра-Ля-Ля. О сьомій годині він привів усю юрму до покрученої стежки, що крутосхилом підіймалася вгору до хатини Дуайта Сендерсона. Крізь заклеєне промащеним папером віконце виднів вогник свічки, з димаря клубочився дим. Двері розчинив Куций.
— Заходь, Смоку, — привітав він приятеля. — Сніданок готовий. А що то за люди?
На порозі Смок обернувся.
— Ну, хлопці, на добраніч! І не згадуйте лихим словом.
— Зажди-но хвильку, Смоку! — крикнув Біл Солтмен, і в голосі його почулося гірке розчарування. — Я хочу з тобою хвильку побалакати.
— Кажи, я слухаю, — великодушно відказав Смок.
— Чи не поясниш ти нам, за що ти заплатив старому Сендерсонові двадцять п"ять тисяч?
— Біле, ти мені вже в печінках сидиш, — відповів Смок. — Я приходжу до свого, так би мовити, позаміського маєтку, маю надію знайти тут тишу й спокій та добрий сніданок, а ти приводиш за собою цілу юрбу й влаштовуєш мені перехресний допит! То навіщо людині позаміський маєток, коли вона не може навіть там знайти тиші й спокою?
— Ти не відповів на моє запитання, — неухильно заявив Біл Солтмен.
— Бо я й не збираюся, Біле. Це наша з Сендерсоном приватна справа. Будуть ще якісь запитання?
— А пощо ви тої ночі везли на санках лом і дріт?
— Ну, яке твоє поросяче діло? А втім, нехай Куций тобі відповість, коли хоче.
— А певно! — охоче встряв у розмову Куций. Він уже розтулив був рота щось далі сказати, але завагався й глянув на товариша. — Знаєш, Смоку, між нами кажучи, я теж гадаю, що яке їм до цього поросяче діло? Т вже заходь, бо вся кава википить.