— Ви пішли не в тому напрямку, ту частину ми не продаємо, — сказав Смок. — Ділянки під забудову онде праворуч і на тих скелях. А все, що лежить від річки й до того кряжа, не продається. Отож завертайтеся.
— Але ми наглянули собі саме ту землю, — відказав Солтмен.
— А я вам кажу, вона не продається, — гостро кинув Смок.
— І навіть прогулятися в той бік не можна? — наполягав Солтмен.
— Не можна. Ваші прогулянки вже набридли мені. Завертайтеся звідти!
— А ми все-таки прогуляємося, — затявся Солтмен. — Ходім, Паливодо.
— Попереджую вас, що це порушення приватної власності, — остеріг Смок.
— Ніякого порушення, ми тільки прогулюємося, — грайливо відказав Солтмен і, повернувшися спиною, ступив перший крок.
— Гей! Ані руш, Біле, бо покладу на місці! — гукнув Куций, вихоплюючи два кольти сорок четвертого калібру й прицілюючись. — Ще крок — і одинадцять дірок прошиє погану твою шкуру! Ясно?
Солтмен ошелешено зупинився.
— Йому-то ясно, — пробурмотів Куций Смокові. — Але от що мені робити, як він піде далі? Не стріляти ж!..
— Послухай, Куций, май совість! — заблагав Солтмен.
— Вертайся сюди, й ми з"ясуємо, хто що має, — відрубав Куций.
Вони все ще з"ясовували це й тоді, коли потік шукачів золота перехлюпнув через крутий берег і насунув на них.
— Яке ж це порушення закону, коли людина хоче купити землю й прийшла вибирати собі ділянку? — доводив Паливода.
— Але ж земля ця приватна власність? Приватна. Ну то нічого й лізти, — відповідав Куций. — Тобі ж бо ясно кажуть, що вона не продається.
VI
— Послухай, треба швидше кінчати, — стиха сказав Смок Куцому. — Бо їх ледве чи вдержиш…
— Коли ти сподіваєшся вдержати їх, то ти ще зух, — прошепотів у відповідь Куций. — Їх тут зо дві тисячі, а це ж вони не всі. Ще трохи — й вони полізуть через межу.
Межа, через яку Куций нікого не пропускав, проходила по ближчому краю западини. В натовпі був лейтенант північно-західної поліції й чоловік шість полісменів. Смок стиха звернувся до лейтенанта.