ДИВО ЖІНОЧОЇ ДУШІ
І
— І все одно, я бачу, тебе зовсім не пориває женитися, — зауважив Куций, повертаючись до розмови, що урвалася кілька хвилин тому.
Смок не озвався. Він саме перекинув собаку гориніж у сніг і, присівши на край спального хутра, уважно оглядав йому лапи, не звертаючи уваги на грізне гарчання. Куций перевернув мокасин, що, густо паруючи, сушився на кілку біля багаття, пильно зиркнув на товариша і повів далі:
— Подивись-но на північне сяйво. Як воно міниться, га? Достоту, мов та вередлива жіночка, якій усе недогода.
Жінка хоч би й найкраща, то вередлива, або й зовсім дурна. І всі вони — котячої породи, геть усі до "дної — і маленькі, й великі, і вродливі, і бридкі. А вже як учепиться котра за чоловіком, то легше втекти від голодного лева чи рикучої гієни.
І знов слова Куцого лишилися без відповіді. Смок ударив собаку, що спробував хапнути його зубами за руку, й далі оглядав зранені, закривавлені лапи.
— Ха! — провадив своєї Куций. — Хіба ж я не міг би оженитись, якби схотів? Та мене б, либонь, і проти моєї волі обкрутили б, якби я в ліс не тікав. Сказати тобі, Смоку, що мене завжди рятувало? Ноги. Я щоразу ноги на плечі і ходу! Хотів би я бачити ту спідницю, що годна була б мене наздогнати!
Смок відпустив собаку й теж перевернув на кілках свої розпарені мокасини.
— Доведеться, певно, завтра тут просидіти і пошити для собак мокасини, — сказав він нарешті. — Ця ламка крига зовсім покалічила їм лапи.
— Ні, затримуватися нам не можна, — відказав Куций. — Бо ми вже не маємо харчів і назад доїхати. Коли цими днями не натрапимо на слід оленів чи отих самих білих індіян, доведеться пожерти собак разом з їхніми покаліченими лапами. Та й, до речі, хто їх узагалі бачив — тих білих індіян? То все лиш чутки. Як може індіянин бути білим? Це все одно, що назвати білим чорного. Ні, Смоку, завтра нам треба їхати далі. В цій околиці дичина ніби вимерла. Ти ж сам знаєш, ми вже тиждень навіть заячого сліду не бачили. Ні, треба вибиратися з цієї мертвеччини кудись, де є живе м"ясиво.
— Але, перепочивши день і маючи мокасини на лапах, вони бігатимуть куди прудкіше, — сказав Смок. — Ти, як будеш на якому-небудь невисокому перевалі, добре роздивись довкола. Бо вже десь тут недалеко мусить починатися ота пагориста рівнина, про яку казав Лаперль.
— Ха! Таж він проходив тут десять років тому, і він сам каже, що тоді одурів з голоду й не знав до пуття, що йому верзеться. Пам"ятаєш, він розповідав, ніби над горами маяли величезні прапори? Таке тільки несповна розуму примаритися може. А щодо білих індіян, то він їх ніколи не бачив — лише чув про них від Ентона. А цей Ентон врізав дуба ще за два роки перед тим, як ми з тобою приїхали на Аляску. Ну, а вилізти на перевал та роздивитися — чом би й ні. Завтра вилізу. Може, лось на очі навернеться. А тепер лягаймо хіба спати.
II
Весь ранок Смок просидів біля багаття — шив собакам мокасини й лагодив упряж. Опівдні він зготував обід на двох, з"їв свою пайку й почав виглядати Куцого. А за годину став на плетені лижви й рушив товаришевими слідами. Сліди вели вгору річищем струмка, а потім дном вузької ущелини, яка несподівано вивела його на широке лосяче пасовище. Але жоден лось не бував тут з осені, відколи випав перший сніг. Сліди від лижв Куцого перетинали долину і збігали на невисокий перевал. Видобувшись на самий хребет, Смок зупинився. Сліди йшли далі вниз. За милю звідси, понад берегом нового струмка, починався обрідний ялиновий ліс, і сліди Куцого, очевидно, зникали між деревами. Смок глянув на годинника, згадав близький присмерк, собак і табір, і вирішив, що далі йти не має права. Та перше ніж завернути назад, він уважно розглянувся. На сході в небо впиралися зубчастими гостряками засніжені верхів"я Скелястих гір. Згромаджені в цілу систему, гірські хребти тяглися на північний захід, перепиняючи шлях до рівнини, що про неї розповідав Лаперль. Гори немовби змовилися не пропускати мандрівників, приневолюючи їх завертати на захід, до Юкону. Смок подумав, що, мабуть, чимало людей уже приходило сюди і відступало перед цим грізним видовищем. Щоправда, Лаперль не відступив, але ж він перейшов через Скелясті гори зі сходу.
До глибокої ночі Смок підкидав дрова у велике багаття, щоб Куций міг здалеку його побачити. Встав він перед світом, навантажив санки, запряг собак і, тільки почало розвиднятися, вирушив на пошуки. У вузькій ущелині передовик запрягу нашорошив уха й заскавучав. А трохи згодом Смок побачив шістьох індіян, що йшли йому назустріч. Вони були без собак і несли тільки легкі клунки за плечима. Індіянн оточили Смока — і те, що сталося по тому, вкрай його спантеличило. Найперше — вони його явно шукали. Далі з"ясувалося, що вони не розуміють жодної індіянської говірки, хоч трошки знайомої Смокові. Вони не були білі індіяни, але відрізнялися від юконських вищим зростом і кремезнішою будовою. П"ятеро з них були озброєні старосвітськими довгими рушницями Компанії Гудзонової затоки, а шостий тримав у руках добре відомий Смокові вінчестер, — власність Куцого.
Індіяни без зайвих слів дали зрозуміти Смокові, що беруть його в полон. Неозброєний, Смок міг лише одне — підкоритися. Вантаж із санок вони розподілили між собою, Смокові ж дали нести спальні хутра — його власне і Куцого. Собак розпрягли, а коли Смок запротестував, один з індіян на мигах пояснив, що дорога попереду занадто важка, як на санки. Смок знизав плечима, встромив санки сторч у сніг на березі струмка й понуро рушив разом зі своїм ескортом. Вони подалися на північ — перевалили через гору, спустилися до ялинового лісу, що його Смок бачив учора, потім добрих миль десять ішли річищем струмка, а коли той почав вигинатися на захід, завернули у вузьку притоку просто на схід.
На першу ночівлю вони зупинилися в місці, де, видно, перед тим стояли табором. Тут у них було припасено вуджену лососину й пемікан [20] — усе це індіяни взяли тепер з собою. Від стоянки розходилося багато слідів, і Смок подумав, що це чи не сліди загону, який полонив Куцого; і справді, перше ніж смеркло, Смок розгледів на снігу й відбитки приятелевих лижв — вужчих від індіянських. Він знаками почав розпитувати тубільців, і ті ствердно закивали головами й показали на північ.
Отак протягом усіх наступних днів вони показували на північ; і хоч як звивалася й кружляла стежка поміж хаосу гостроверхих скель, а все ж провадила на північ. Щоразу здавалося, що в цій безживній сніговій пустелі далі шляху немає, а проте стежка кривуляла, петляла і таки знаходила невисокі перевали, обминаючи круті неприступні кряжі. Тут випало більше снігу, ніж у долинах, і стежку доводилося пробивати лижвами. До того ж індіяни були молоді й ішли легко та швидко, і Смок у глибині душі не міг не пишатися, що без усякого напруження встигає за ними. Тубільці змалку звикли до важких переходів незайманим снігом, а проте Смок був настільки дужий, що втомлювався не раніше, ніж його супутники.
За шість днів вони вже перетяли й головний перевал, нижчий від навколишніх гір, та все-таки занадто крутий для навантажених санок. А ще за п"ять днів, сі удаючись униз покрученою стежкою, вийшли на широку пагористу рівнину, яку десять років тому відкрив Лаперль. Смок упізнав її з першого ж погляду. Того дня стояла люта холоднеча — градусів сорок під нулем, і в прозорому повітрі видно було миль за сто довкола. Хвиляста рівнина розляглася перед Смоком, скільки сягало око. На сході Скелясті гори здіймали високо до неба свої засніжені й грізні, мов бастіони, вершини. На південь і на захід простягалися ламані хребти, що їх вони недавно подолали. І на величезному просторі між цими горами лежав цей Лаперлів край — нині покритий снігом, але в інші пори року, безперечно, багатий на дичину; влітку ж це була, напевно, всміхнена, зелена, квітуча земля.