Галка

— Ніжиш ти свої ноги, — Галка дивився на литку правої. — Від гадючиного жала й сліду не лишилося?

Кудрявий зітхнув:

— Якби не ти, хоч у висок…

Кудрявий пригадував той сонячний весняний день на цьому ж спостережному пункті. І тоді він роззувся, закотивши холоші до коліні нехай загоряють ноги. І придрімнув. А з болотяних чагарів виповзла погрітися на пагорб гадюка. Сонний Кудрявий перевернувся на бік, спиною до змії, і та не витримала такої зневаги й ужалила його в литку. «Вона ж отруйна! Я пропав!» — вигукнув перелякано. Гадюка, звиваючись, шугнула у чагарі. Не роздумуючи, Галка припав до литки командира і став висмоктувати кров на місці укусу змії. Потім виплюнув. І отак тричі — смоктав і випльовував, поки не посиніло навколо ранки. «Боляче?..»— «Мабуть, від твоїх зубів». — «Нудить від твоєї крові!..» — «Ще смокчи. Це ж смерть яка ганебна! Не від кулі, не від снаряда, а бід жала гадюки!»

І Галка знову прикладався, як до джерельця, устами, з тою різницею, що вода джерела додавала сил, освіжала нутрощі, а рідина, що її висмоктував із жили свого командира, потрапляючи на язик, була бридкою. «Вже нічого не лишилося від того укусу!» — заспокоював Галка. «Ти певен?» — «Може, вона й не отруйна…» — «Ще скажеш, що то вуж!..» — «Ні, не вуж. Вуж з жовтими плямами на голові, а в цієї гадини нема плям. Прийдемо на базу, вип"єш сто п"ятдесят грамів, і шнапс тобі перекаламутить усю кров!» — «Тобі смішки. А я можу загинути ні за що ні про що!» — «Заспокойся, Серьожо! — звернувсь Галка по імені до командира. Ми ж не проґавили й кільком секунд. Отрута не могла розповзтися так швидко! Взувайся, і ходімо на базу».

У таборі командира заспокоювали Короп, Орел і старший лейтенант Леонід. Дали випити горілки. А він своєї:. «Болить нога. Напевне, це мій кінець!» — «А гадюк треба вбивати. У святому писанні говориться, що бог за кожну вбиту змію знімає сто гріхів!» — пригадував Орел мамину притчу.

Цілими днями командир був похмурим, став замкненим. Йому весь час ввижалося, що в нього підскакує температура, що отрута діє, і йому доведеться піти на шосе, дати відкритий бій німцям і так загинути. Бувалий солдат, захисник легендарного півострова Ханко, який з перших днів війни і до глибокої осені сорок першого став символом стійкості й мужності у боях проти фашистської армії, учасник прориву блокади в січні сорок третього, фронтовик, який покидав окопи, коли лежав у госпіталі, після гадючого жала втратив волю, немов йому прочитано смертний вирок.

Усе це бачили хлопці і намагалися з усіх сил розвіяти такий безнадійний настрій у командира. Всі розуміли тепер, що ворог у них не лише німці, власовці типу Кротова, латиські айзсарги, а й ворог ще сидить у кожного в душі, ворог в особі власного другого «я», якого треба пересилювати, щоб жити й боротися. Це друге «я» — безнадія, відчуття безвиході в обставинах повного ворожого оточення.

Кудрявий попросив Галку, щоб той промасажував місце, де колись ужалила змія. Шраму не було, але литка поболювала. Можливо, біль від самонавіювання.

Галка пальцями потер хворе місце.

— Полегшало?..

В цю мить по шосе промчала машина з відкритим кузовом, у якому стояли солдати. Галка поставив ще паличку на аркуші.

— Ти захопив з собою щоденник?

— Як і домовилися… — невдоволеним голосом відповів Галка. — Перевіряєш?

— Просто нема чого читати! Нудота яка! Та ще коли рух на шосе мізерний.

Галка розстебнув польову сумку й дістав зошит з нелінованого паперу, аркуші якого списані простим олівцем упоперек. Обкладинка — шматочок цупкої тканини з аеростата повітряного загородження, якою радист обгортав також запасні анодні сухі батареї й елементи, ховаючи їх під корінням сосни.

— Подивимося-подивимося, що ти тут настрочив… — немов учитель, який збирався перевірити контрольну роботу свого учня, сказав Кудрявий.

— Дивись-дивись! — в унісон відповів Галка.

— А сьогодні у нас ювілей! — вже замріяним голосом мовив Кудрявий. — Шість з половиною місяців, як ми з тобою вийшли на шосе Рига — Псков і заснували спостережний пункт.

— На честь такої дати треба… — натякнув Галка.