— Ото я й хочу почитати твої нотатки, щоб поновити в пам"яті дещо…
— До звіту готуєшся? А не рано? А взагалі, ти — молодець, командире! Інший би нізащо не дозволив у наших умовах занотовувати, — похвалив Галка Кудрявого, що з ним траплялося рідко, бо здебільше вони про щось сперечалися. — Та з цього зошита фашисти не дуже поживилися б, коли почитали. Особливо за вересень. Хіба що пройнялися б ще більшою ненавистю до нас…
— Ти, братику-кролику, почергуй, а я почитаю. Таке написав, що у фашистів щелепи зведе од люті, — сказав Кудрявий.
— Не стану заважати. Перейду до тої сосни. Звідти й спостерігатиму.
Галка одійшов на. кілька кроків і приліг біля товстенної сосни, буйна крона якої підпирала синє небо. Гілля було освітлене призахідним сонцем. Десь далеко гули літаки.
Кудрявий розгорнув зошит…
ЩОДЕННИК ГАЛКИ
9-12 вересня
І знову ми в рідних місцях нашого Арвіда. Успіхи Червоної Армії на Балканах забезпечили вихід з війни королівської Румунії і перемогу соціалістичної революції в Болгарії.
А перед моїми очима — обличчя мужнє і вродливе кучерявого болгарина і великого комуніста нашого часу — Георгія Димитрова.
Як зараз пам"ятаю…
Учителька розгорнула газету, і учні, які сиділи на перших партах, побачили фотопортрет людини з високим чолом, кучерявим волоссям і твердим поглядом.
— Його сфотографовано в ту мить, коли він дивився прямо у вічі своїм запеклим ворогам, — сказала вчителька, тримаючи над головою портрет, неначе знамено. — Погляд, бачите, гнівний і безстрашний!
Я сидів на другій парті й намагався збагнути оту сміливість в очах людини, котра дивилася на нас, третьокласників. Учителька зненацька назвала моє ім"я. Я підвівся, здивовано кліпаючи очима.
— Ти ніби непогано малюєш, — мовила вчителька. — Маєш домашнє завдання. Намалюй портрет ось такого розміру, — показала. — Щоб навіть з останніх парт було видно.
Завжди балакучий на уроках (навіть коли мене вчителька не запитувала), цього разу я мовчки виводив пальцем на парті кола, ніби розмотував нитку, на кінці якої мала бути відповідь.
— Завдання це всього класу і піонерського загону…
Ще й трьох років не минуло, коли ця ж учителька дала нам, першакам, домашнє завдання, з арифметики — вирізати по десять паличок. Я нарізав вишневих, бо вони пахли клеєм і були гарного кольору, не те що палички з лози. А тепер у третьому класі маєш таке високе, неймовірно складне завдання.
— Лесю Петрівно! Та я… Та ви… Та ви ж самі мені поставили тільки «задовільно» за намальований куб і цибулину. А це ж портрет… — не договорив: мені перехопило дух, і я нахилив голову.
А вчителька вже говорила, що ім"я цієї людини сьогодні вимовляє робітничий люд усього світу. «Не зумію!..» — зовсім ні до чого. Скажуть хлопці і вчителька, що злякався. Та й ніби соромно перед людом земної кулі, котрий підносить догори стиснуту в кулак руку.